Фермер помітив, що свиня щодня риє одне й те саме місце, і вирішив перевірити, що там приховано

Зошити лежали на самому дні коробки під стосом листів. Їхні обкладинки вицвіли, сторінки потемніли й стали ламкими по краях. Мирон не вів докладного щоденника: писав рідко, коротко й сухо, ніби робив нотатки тільки для себе. Його незграбний почерк Павло впізнав за підписами на старих документах.

Він розклав зошити за роками. В одному траплялися записи про врожай, ремонт даху й купівлю худоби; в іншому — імена людей, дати й незрозумілі суми. Павло гортав обережно, доки не дійшов до 1929-го, потім до 1930-го. На записах за наступний рік він затримався.

Записів за 1931-й було небагато. Кілька рядків стосувалися господарства, погоди й суперечки про межу ділянки. Потім погляд уперся в коротку фразу, після якої на сторінці лишалося багато порожнього місця. Павло прочитав її один раз, не повірив і повернувся до початку.

«Справу Левченка закрито. Тепер земля буде наша».

Жодних пояснень поруч не було. Ні слова про те, що сталося з Андрієм, хто закрив його справу й чому слідом за прізвищем згадувалася земля. Однак поєднання цих двох речень змусило Павла збліднути. Він перечитав запис уголос, потім ще раз подумки, ніби від повторення зміст міг стати менш моторошним.

За кілька сторінок виявилася нова нотатка: «Купили ділянку в родини Дорошенків. Земля добра». Судячи з послідовності записів, між ними минуло зовсім небагато часу. Куплену ділянку тоді приєднали до вже наявного господарства; пізніше саме на цій землі з’явився свинарник.

Він відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Записи не називали вбивцю й навіть не стверджували, що знайдений чоловік загинув насильницькою смертю. Можливо, у двох подій було інше пояснення. Але людські останки з фрагментами форми, фотографія й фраза діда пов’язувалися надто тісно, щоб їх можна було роз’єднати зусиллям волі.

На знімку залишався ще Василь Шевчук. Павло згадав те, що чув про нього від старших людей. Василь був невисоким, кремезним, носив густу руду бороду й жив по сусідству з Мироном. Його вважали різким у поводженні, але надійним чоловіком; у тривожні роки він допомагав дідові розширювати господарство й часто працював поруч із ним.

Потім Шевчук раптово виїхав. Ніхто до пуття не знав куди, і більше в цих краях його не бачили. У дитинстві Павло сприймав цю розповідь як одну з багатьох сільських бувальщин. Тепер зникнення другого чоловіка зі світлини виглядало ще однією обірваною ниткою.

Троє чоловіків стояли біля дому. Один, можливо, опинився в землі, другий зник із села, третій залишив загадковий запис і невдовзі приєднав до господарства велику ділянку. Із цих деталей не можна було скласти достовірну картину, але підозра була нестерпною. Павло раптом подумав, що частина землі й пізніших будівель могла дістатися його родині завдяки чужому зникненню.

Він узяв жетон і відчув знайомий холод. Раніше дід здавався йому лише суворим і небагатослівним чоловіком, який зумів утримати родину на плаву. Тепер за звичним образом проступала невідома тінь. Павло не знав, що було відомо Миронові, до чого той міг бути причетний і про що в його записах не лишилося пояснень; відсутність відповіді мучила сильніше за готове обвинувачення.

Сивко лежав біля дверей, поклавши морду на лапи, але не спав. За вікном Грім, як і раніше, стояв біля свинарника. Ніч тривала, а Павло сидів між фотографією, щоденником і жетоном, розуміючи, що правда вже вийшла із землі лише наполовину. Головне запитання лишалося відкритим: хто і чому влаштував таємне поховання там, де згодом з’явився свинарник Ковалів… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇