Голодна дівчинка попросила їжі в пари, яка годувала качок, але для Ольги ця зустріч стала поверненням до давнього болю

— Дмитре, пусти! Ти все одно не захочеш бути поруч зі мною, якщо про все дізнаєшся. Відпусти, мені треба до доньки.

Дмитро різко відпустив її руки.

— До доньки? До якої доньки? Нічого не розумію. Ти не казала, що в тебе є донька.

— Не казала. Вона була, потім її не стало. Я думала, що її немає. Дмитре, дай пройти. Я зараз не можу нічого тобі розповідати, мені треба до дитячого будинку.

Дмитро відступив. Ольга вибігла з палати. Дмитро трохи постояв, а потім побіг слідом. Ольга ловила машину на узбіччі. Дмитро сів у свою машину, під’їхав до неї.

— Сідай, я тебе підвезу. Усе інше — потім.

Ольга думала лише секунду, стрибнула до нього в машину, і вони помчали. Надворі був вечір, ось-ось мало стемніти.

Ольга відчинила важкі двері дитячого будинку, побігла довгим коридором шукати директора. Знайшла кабінет, забігла.

— Добрий день, я мама Ліди. Я маю її забрати.

Директор здивовано дивилася на Ольгу.

— Ну, по-перше, присядьте. А по-друге, якої Ліди? У нас їх троє. Чому мама? І взагалі, у вас є якісь документи на всиновлення?

— Немає в мене нічого, немає. Але це моя донька. Я не можу допустити, щоб вона тут була. Я не знала…

Ольга ридала. Директор подала їй склянку води.

— Заспокойтеся. Давайте по черзі. Про яку Ліду йдеться?

— Ліда, маленька дівчинка, у якої вушко й ручка.

— Так, зрозуміло. Зараз подивимося.

Директор дістала якусь теку, переглянула папери.

— Ось, знайшла. Ви самі написали відмову від неї ще в пологовому будинку.

Дмитро ледь не впав. Ольга відмовилася від своєї донечки через ручку? Не може бути, Ольга не така.

— Ольго…

— Дмитре, якщо захочеш, я все розповім. Тільки не зараз.

Але Дмитро розвернувся й пішов. Ольга опустила голову, потім подивилася на директора й почала розповідати. Вона нічого не приховала, сказала і про психлікарню, і про те, що не намагалася шукати доньку, бо була певна, що її немає серед живих.

За вікном стемніло. Директорці, мабуть, треба було додому, але вона сиділа й слухала. Ольга більше не плакала. Їй боліло від того, що Дмитра вона більше не побачить, але, якщо вже довелося обирати між донькою й коханням, Ольга обирає доньку.

Директорка довго мовчала після її розповіді…