Приїхавши до пам’ятника покійної дружини, чоловік помітив двох бідних близнючок. Причина їхнього приходу відкрила йому очі на таємне життя його дружини
Непроникна темрява лежала над старим цвинтарем на міській околиці, ніби хтось накинув на землю важке мокре покривало. Літній архітектор Микола Морозов повільно йшов розкислою доріжкою, притискаючи до грудей букет білих лілій — квітів, які за життя так любила його дружина Лідія. Під ногами хлюпало багно, у вітті дерев стогнав вітер, і кожен крок лунав надто гучно, наче порушував спокій тих, хто давно вже не відповідав живим.
Біля могили дружини він зупинився так різко, ніби натрапив на невидиму стіну. Просто біля пам’ятника, на сирій землі, навколішках стояли дві маленькі дівчинки. Їхній одяг промок наскрізь, волосся прилипло до облич, а губи ледь чутно повторювали одне-єдине слово: «Мамо».
Це слово ввійшло Миколі в груди, мов тонке крижане лезо.
У Лідії ніколи не було дітей. Він знав це краще за будь-кого. Туман стелився між могилами щільними сірими смугами, огортав дерева, каміння, хрести і його власні думки. Микола зробив кілька обережних кроків, ніби боявся злякати не дівчаток, а саму таємницю, що постала з сирої цвинтарної імли.
На темній плиті було вибито ім’я Лідії Морозової — жінки, після відходу якої його дім перестав бути домом, а життя стало схожим на порожнє креслення без ліній і сенсу. Уже три роки щоп’ятниці він приїздив сюди з ліліями. Клав їх на холодний камінь і зазвичай шепотів: «Колись я не прийду, Лідо. Значить, уже сам буду поруч із тобою».
Та цього разу все було інакше. Повітря ніби згустилося, вітер приніс запах мокрої землі, воску й старої хвої. Микола ще здалеку помітив біля могильного пагорба якийсь рух. Спершу він подумав, що це безпритульна кішка ховається від дощу, але що ближче підходив, то виразніше бачив: біля могили сидять діти.
Дівчаткам було років по вісім. Вони тулилися одна до одної, тремтіли й беззвучно плакали. Тонкі кофтинки липли до плечей, коліна були вимазані землею, на долонях виднілися свіжі подряпини, ніби вони довго продиралися крізь зарості або падали на каміння.
Одна з них раптом схлипнула й промовила зовсім тихо:
