Віктор десять років оплачував рахунки матері, але на її ювілеї зайшла мова про спадщину та квартиру Марини

— Синочку, ну який ресторан на околиці? У мене ювілей, а не поминки за амбіціями. Туди мої подруги навіть таксі гидуватимуть брати. Скажуть, що Світлана на старості літ у провінціалки записалася. Тільки Старе місто в центрі й торт, щоб у три яруси з цукровими лебедями.

Динамік телефона хрипів, не справляючись із напором материнського обурення. Рина спокійно дорізала болгарський перець. Ніж ритмічно стукав об обробну дошку. Тук, тук-тук. Віктор сидів за кухонним столом, масажуючи скроні так, ніби намагався видавити з голови пульсівний біль.

— Мамо, Старе місто просить за бенкет суму, за яку можна в космос злітати, причому бізнес-класом, — невпевнено заперечив він. — Може, усе-таки пошукаємо компроміс?

— Компроміс — це коли ти на чоботях для дружини економиш, а матері 50 років буває раз у житті. Даринка он уже й сукню мені підібрала, і візажиста знайшла. Ти ж не хочеш, щоб твоя єдина сестра червоніла за наше свято?

Рина хмикнула. Даринка. 28 років безперервних пошуків себе. Сестричка чоловіка змінювала хобі зі швидкістю порваних колготок. Учора вона плела макраме з екологічно чистих водоростей. Сьогодні організовувала платні марафони з дихання маткою, а завтра напевно візьметься за консультації з дизайну людини.

Стабільним у житті Дарини залишалося лише одне. Спонсорував ці напади просвітління її старший брат, тобто Віктор. Рина зсипала перець на пательню. Олія зашипіла.

— Вікторе, — голосно, щоб на тому кінці дроту все чудово чули, сказала вона. — Передай мамі, що ми із задоволенням оплатимо третину ресторану, рівно ту частину, яку з’їмо ми з тобою. Решту хай Даринка покриває з доходів від своїх марафонів. Вона ж у нас успішна коучиня.

У слухавці на секунду утворився вакуум. Навіть фонове шипіння ефіру кудись зникло. Потім пролунав звук, схожий на свист чайника, що закипає, в носик якого запхали свисток від паровоза.

— Рино, — у голосі свекрухи забриніли сталеві нотки. — Я розмовляю із сином. Мій хлопчик ніколи не кидав сім’ю в біді.

— Ресторан у центрі міста — це не біда, Світлано Петрівно, це стихійне лихо, — відрізала Рина, перевертаючи куряче філе на пательні. — Усе, Вікторе, вимикай зв’язок із центром. Вечеря холоне.

Вона не була стервом. Просто Рина вміла рахувати. Від батьків їй дісталася розкішна повнометражна трикімнатна квартира в гарному районі. Квартира, у якій вони з Віктором жили вже п’ять років. А от гроші чоловіка мали дивовижну властивість спливати в бездонну діру під назвою «потреби мами й сестри»…