Хірург купив у літньої жінки банку варення на трасі, але вдома зрозумів, що це була не звичайна покупка
Його головним почуттям у ті роки була медицина. Вона займала думки цілком: і вранці, коли він ішов на заняття, і вночі, коли перед очима спливали схеми, терміни, обличчя пацієнтів із практики. На канікулах він мріяв побути з матір’ю, допомогти по господарству, пройтися знайомими стежками, вдихнути запах трави після дощу. Але варто було вийти за хвіртку, як поруч неодмінно з’являлася чиясь сором’язлива усмішка, чийсь надто настирливий погляд, чийсь привід заговорити.
Матвій намагався нікого не образити. Він м’яко пояснював, що поки не думає про стосунки, що навчання забирає всі сили, що попереду ще багато років праці над собою. Потім повертався до міста й знову розчинявся в лекціях, практиках, чергуваннях і книжках.
Після інституту він продовжив медичну підготовку, здобув додаткові знання, пройшов непросту спеціалізацію й набрався досвіду. Йому вже тоді пропонували роботу майже всі великі лікарні міста: випускник із відзнакою, наполегливий, уважний, не лякаючийся складних випадків, був на вагу золота.
Матвій обрав одну з великих міських клінік і став одночасно працювати й навчатися далі. Він швидко проявив себе як хірург із твердою рукою й ясною головою. Про нього говорили спершу у відділенні, потім у всій лікарні, а згодом і за її межами. Він брався за операції, перед якими інші довго вагалися, і часто витягував людей із таких станів, де надія ставала зовсім тонкою.
Не можна було сказати, що він перетворився на відлюдника. Час від часу Матвій з’являвся в компаніях, ходив на спільні зустрічі, приймав запрошення колег. Але щоразу почувався там зайвим. Йому було ніяково серед гучних веселощів, а повертатися додому самому після чужих усмішок і розмов ставало особливо тоскно.
Так його життя ввійшло в сувору колію. Вранці він поспішав до лікарні, увесь день проводив із пацієнтами, увечері розбирав історії хвороб, а пізньої ночі сидів у маленькій орендованій квартирі над медичними статтями й книжками. Він вивчав нові методики, порівнював підходи, записував спостереження, ніби кожну вільну хвилину намагався перетворити на чиєсь майбутнє врятоване життя.
Найгучнішою історією тих років стала екстрена операція впливового працівника місцевої адміністрації. Про неї потім писали в міських виданнях, хоча сам Матвій вважав цей галас цілком зайвим.
Того дня його зміна вже закінчилася. Він уже перевдягнувся й збирався йти, але в коридорі почув, як черговий лікар обговорює з медсестрою стан нового пацієнта. Діагноз, що пролунав уголос, змусив Матвія зупинитися. Щось в описі симптомів не сходилося.
Він підійшов до колеги й тихо попросив відійти вбік.
— Мені здається, варто ще раз перевірити дані, — сказав він. — Це не схоже на звичайне отруєння. Біль, напруження, температура — тут може бути перитоніт. Якщо зараз почати промивати шлунок і чекати поліпшення, ми втратимо час.
Пацієнт, скорчений від болю, почув їхню розмову й підвів на Матвія затуманений стражданням погляд.
— Я розумію, ви вже збиралися йти, — насилу промовив він. — Але прошу вас, оперуйте мене ви. Я готовий письмово підтвердити, що беру відповідальність на себе.
Матвій завагався. Не тому, що злякався роботи, а тому що втручатися в призначення колеги завжди було непросто. Хворий помітив це й раптом заговорив жорсткіше:
— Ви хоч розумієте, хто перед вами? І що буде, якщо мені не допоможуть?
