Нічна прогулянка на чужій машині обернулася для пари маршрутом, якого вони зовсім не чекали

Олена встигла сховати куртку Артема до шафи за секунду до того, як телефон на кухонному столі засвітився ім’ям Павла. На столі лежала розкрита коробка з холодною піцою, поруч стояли дві склянки, і одну з них вона квапливо переставила в мийку. З передпокою долинув тихий смішок Артема. Олена притиснула палець до губ і прийняла відеодзвінок.

Обличчя чоловіка з’явилося ривками, розсипаючись на квадрати. За його спиною була світла стіна із зачиненими жалюзі, а сам Павло сидів у формі на простому казенному стільці й тримав телефон трохи нижче підборіддя. Він мав ще худіший вигляд, ніж три дні тому. Олена натягнула усмішку й сіла так, щоб камера не захопила відображення передпокою у вікні.

— Ти вдома? — запитав Павло.

— А де мені бути під час тривоги?

Сирени ще не було, і обоє це знали. Павло не став сперечатися. Він попросив залишити кросовер у дворі до наступного ранку. Потім додав, уже дивлячись кудись повз екран:

— Сьогодні машину не чіпай. Вона вранці знадобиться, добре?

У Олени під ребрами стислося. За дверцятами шафи коротко брязнула пряжка на куртці Артема. Павло підвів очі, ніби почув той звук за сотні кілометрів і крізь поганий зв’язок. Вона голосніше, ніж зазвичай, запитала, навіщо вранці потрібна машина, але в динаміку зашипіло. Чоловік устиг вимовити тільки: «Потім поясню», — і зв’язок урвався.

Олена ще кілька секунд тримала телефон перед собою. На екрані лишився запис про дзвінок тривалістю дві хвилини сорок одна секунда. Тиждень тому Павло, який залишався чинним військовослужбовцем, повідомив, що після контузії проходить обстеження в тилу й чекає на рішення комісії. Де саме він тепер перебував і скільки триватимуть процедури, він не сказав. Олена звикла до коротких повідомлень і намагалася не вибудовувати з кожної паузи найгірших здогадів.

Олена відчинила шафу. Артем вибрався з тісноти в шкарпетках, тримаючи черевики за шнурки, і зобразив військове вітання.

— Командир перевірив пост?

— Не починай. Одягайся і йди.

Він перестав усміхатися, але куртку взяв не відразу. За чотири місяці Олена навчилася розрізняти його мовчання: ображене було важким і демонстративним, зле — майже веселим. Зараз кутик його рота сіпнувся саме так. Він подивився на дві склянки, на телефон, потім на в’язку ключів, що висіла біля дзеркала в передпокої. Поруч висів його власний потертий брелок, який він залишив при вході…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇