Хірург купив у літньої жінки банку варення на трасі, але вдома зрозумів, що це була не звичайна покупка

Поруч уже зібралися цікаві. Одна із сусідок простягнула склянку води.

— Дістаньте й промийте. Тоді побачимо, що там таке.

Матвій підчепив ложкою предмет, витяг його з варення й опустив у воду. За кілька секунд на його долоні лежала брошка. Важка, витончена, у формі казкового птаха з розпростертим хвостом. На кінчиках пір’їн мерехтіли крихітні прозорі камінці. Річ явно була дорогою й зробленою вручну.

Серед гостей раптом різко скрикнула жінка, яка приїхала з боку нареченого.

— Боже, та це ж брошка моєї доньки! Вона зникла кілька років тому!

Усі обернулися до неї. На кілька секунд свято ніби притихло: поруч іще дзвеніли тарілки, десь сміялися діти, але навколо брошки утворилося напружене коло. Жінка схопилася за груди, спробувала опуститися на стілець, закотила очі й попросила води. Але в її рухах було щось надто показне, ніби вона грала роль перед глядачами й погано знала текст.

Вона назвала ім’я зниклої дівчини — Єва — і прізвище, але розповідь вийшла дивною. За її словами, донька колись поїхала до міста й більше не повернулася. Рідні нібито намагалися шукати, але безуспішно. При цьому жінка майже нічого не могла повідомити: ні подробиць, ні прикмет, ні обставин. П’ять років минуло, а в її словах не було ні справжнього болю, ні живого зацікавлення.

Матвія це насторожило. Він сказав:

— Я можу спробувати дізнатися щось у тому селищі, де купив варення. Банка була в старенької, вона продавала заготовки просто край дороги. Можливо, брошка потрапила до неї не випадково.

Але та, що хвилину тому зображала вбиту горем матір, дуже швидко ніби забула про знахідку. Уже невдовзі вона сміялася біля молодят, плескала в долоні, танцювала й жодного разу більше не підійшла до Матвія. Людині, яка привезла річ її зниклої доньки, вона не поставила жодного уточнювального запитання.

Після весілля Матвій і Валентина Петрівна майже всю ніч сиділи на кухні. Чай вистигав, за вікном темніла тиха вулиця, а вони знову й знову поверталися до дивної поведінки гості. Обоє відчували: у цій історії щось не сходиться.

Матвій кілька днів обмірковував те, що сталося, і вирішив, що на зворотному шляху неодмінно заїде до старенької. Час у рідному селищі летів швидко. Здавалося, щойно приїхав, а вже настав ранок від’їзду.

Валентина Петрівна підвелася затемна. Вона пекла, смажила, збирала згортки й банки, ніби син їхав не до міста з магазинами, а на край світу. Сусіди теж несли хто що міг: рибу, м’ясо, соління, пляшки з домашніми напоями, мішечки з травами.

Матвій розгублено сміявся, дивлячись на багажник…