У 1987 році три працівниці зникли після зміни, і правда про них спливла лише багато років потому

У 1987 році з сільського господарства зникли три доярки. Їх не стали шукати всерйоз, аж поки через багато років новий власник не розкрив стару бетонну підлогу.

Осінь стояла рання, вогка, з холодним подихом ночей і запахом мокрої землі. Вечірнє доїння в дальньому корівнику закінчилося, як завжди, ближче до восьмої. Три жінки вийшли надвір, поправили теплі куртки й рушили знайомою стежкою через поле.

До перших хат було недалеко — якихось десять хвилин ходу. Вони знали цю дорогу із заплющеними очима: повз паркан, уздовж низини, потім до городів, де вже не світилися вікна. Але того вечора жодна з них так і не дійшла додому.

Їх звали Раїса, Лідія й Таїсія.

Раїсі було сорок два. Її вважали старшою серед них — не за посадою, а за вдачею. На фермі вона працювала майже все життя: спершу допомагала матері, потім залишилася тут сама. Руки в неї були грубі, потріскані, наче сама земля лишила на них свої сліди.

У Раїси була дивна, але добра звичка — вона розмовляла з коровами. Не просто гукала їх під час доїння, а ніби ділилася з ними новинами. Розповідала, хто в селі справив весілля, у кого народилася дитина, коли обіцяють мороз. З неї посміювалися, а вона тільки відмахувалася й казала, що тварини слухають уважніше за людей.

Удома на неї чекали чоловік і двоє дорослих синів. Раїса мріяла про онуків і часто казала, що колись сидітиме на лавці біля вікна й в’язатиме їм теплі шкарпетки. Того вечора сини накрили вечерю, але мати за стіл так і не сіла…