Ілюзія добувача: як спроба чоловіка жити за мій рахунок закінчилася після однієї розмови біля холодильника

Тамара Леонідівна поправила капелюшок, анітрохи не збентежившись.

— Решту я вже витратила. Мені потрібен був новий масажер для ніг. Здоров’я зараз дорого обходиться. Плюс я путівку в санаторій оплатила. Мати — це святе, Дашо, чоловік зобов’язаний матері допомагати. А ти молода, ще заробиш. Та й живуть же люди якось. Вчися економити. Супи вари порожні, капусту квась.

Олег стояв поруч із матір’ю й кивав із таким поважним виглядом, ніби вона щойно оголосила геніальну економічну стратегію порятунку світу.

Дарина відчувала, як усередині неї зникають останні краплі цивілізованого терпіння. Вона подивилася на свої руки. Потім на чоловіка. Потім на свекруху. Потім на швабру з товстою мікрофіброю, що мирно стояла в кутку передпокою.

Це був навіть не гнів. Це була кришталево чиста, холодна лють, помножена на інстинкт самозбереження й захисту своєї фортеці. Супи порожні варити, значить.

Дарина повільно підійшла до тумбочки, взяла кинуту купюру, акуратно скрутила її в трубочку й ступила до Тамари Леонідівни. Вона різким рухом запхала згорнутий папірець просто в нагрудну кишеню свекрухи, що стирчала на блузці.

— Запхайте ці гроші собі в санаторій. Збагачуйтеся далі. А тепер геть звідси обоє!

Олег ступив уперед, випнувши груди.

— Ти як із матір’ю розмовляєш, хвора?!