Ілюзія вищості: як спроба зламати життя невістці обернулася для літньої жінки повним крахом

— спитала вона глухим, надтріснутим голосом.

— Це зовсім неважливо. Виявляється, знали абсолютно всі. Усі, крім мене однієї. П’ятнадцять років, Зінаїдо Петрівно. П’ятнадцять років я жила з руйнівним почуттям провини за його смерть. А він тієї ночі поїхав до коханки?

Мовчання.

— Він сів за кермо п’яним?

Свекруха міцно заплющила очі. По її зморшкуватій щоці повільно покотилася сльоза.

— Так.

— Але чому ви тоді мені нічого не сказали? Чому жорстоко звинуватили в цьому мене?

— Бо я просто не могла цього визнати.

— Визнати що саме?

— Що мій рідний син — ось такий. Що це саме я його таким виростила. Що я все життя його балувала, постійно захищала, завжди виправдовувала його вчинки. Мені було набагато простіше зробити винною тебе.

Я різко підвелася зі стільця. Відійшла до заштореного вікна. Надворі стояла непроглядна темрява, лише вітер гойдав голі гілки дерев.

— Я п’ятнадцять років щиро ненавиділа саму себе. Я щодня прокидалася з однією й тією самою думкою: «Це я його вбила». Я щоночі бачила в кошмарах, як він сідає в машину й їде. Я ніяк не могла пробачити собі того, що взагалі його попросила. Що не побігла до аптеки сама. Що залишилася вдома сидіти з дітьми.

— Наталю…