Історія про те, чому інколи дітям доводиться ставати батьками для своїх матерів

— Тобі не соромно таке казати, тату? Від самого мого дитинства я бачила, як мама гарувала без вихідних. Город, худоба, дім, готування, прання — все було на ній. А ти тільки продавав картоплю, забирав усі гроші й видавав мамі на сіль і сірники. Докоряючи кожною копійкою. І ти називаєш це «сидіти на шиї»? Не кажучи вже про те, що гроші, які я щомісяця надсилала мамі, ти теж забирав собі.

Напруга зростала. Почувши про розлучення, родичі Степана не змогли залишитися осторонь.

— Ніно, ти з глузду з’їхала? — скрикнула тітка Зоя. — На чоловіка голос піднімаєш? Через таку дрібницю скандал влаштувала.

Ніна повернулася до зовицi. У її погляді більше не було боязкості:

— Я не піднімаю голос. Я просто не хочу більше бути невидимкою. 30 років я була тінню.

— Ну, насварив тебе чоловік кілька разів, із ким не буває? — заперечила тітка Зоя. — У сім’ї треба вміти терпіти.

Ніна гірко всміхнулася:

— Я терпіла 30 років. 30 років, відтоді як увійшла в цей дім молодою дівчиною. Я вставала о четвертій ранку, щоб розтопити піч і нагодувати всю вашу сім’ю з десяти людей. Я тягала воду, гарувала в полі, ростила свиней, виховувала дітей, догоджала чоловікові. Коли я хворіла, ніхто не питав, як я почуваюся. Але варто було мені невчасно подати обід, як на мене сипалися прокльони. Варто було йому розлютитися, як я отримувала побої. Хтось із вас, — її голос зірвався, — жив так? Хтось стояв навколішки посеред двору з немовлям на руках, благаючи чоловіка не бити?

Ніхто не відповів. Усі опустили голови. Дядько Ігор почухав потилицю:

— Ну, в такому віці розлучатися… Люди засміють. Стільки років прожили, чого вже тепер?

Тітка Іра, ще одна сестра Степана, підхопила:

— Ти й про дітей подумай. Як їм буде з клеймом із неповної сім’ї? Анька ж іще не заміжня. Хто її таку візьме, якщо дізнаються, що батьки розлучилися? Та й перед селом соромно. На старість таке вигадала.

Павло теж не лишився осторонь. Він подивився на матір:

— Мамо, ти чого? Через дрібниці такий галас підняла. Якщо ти з батьком розлучишся, я з сорому згорю.

Аня, почувши слова брата, закипіла. Їй стало нестерпно шкода матір. Усе життя вона порошинки здувала з цього Павлика. Степан завжди ставив його вище за всіх. Варто було йому захворіти, як Ніна не знаходила собі місця. А тепер, коли її б’ють, принижують, він мовчить, боячись втратити обличчя.

Усі згуртувалися навколо Ніни, вмовляючи її. Хтось говорив про дітей, хтось про те, що скажуть люди. Але ніхто не говорив про біль жінки, яка стояла посеред них. Аня обвела їх зневажливим поглядом:

— Коли мою маму принижували, де ви всі були? Коли він шмагав її батогом, хтось із вас заступився? А тепер, коли вона зрозуміла, що цей шлюб — отрута, ви всі накинулися на неї з докорами.

Степан не витримав:

— Це вона! Вона приїхала й усе зіпсувала! Налаштувала матір проти батька. Ніно, як ти могла виховати таку погань?

У цю мить Ніна подивилася на чоловіка, і в її погляді був не біль і не страх, а глибокий, холодний жаль:

— Моє рішення не залежить ні від кого. Якби я не хотіла, ніхто б мене не змусив. За тридцять років я зрозуміла: для тебе я — порожнє місце. Безплатна рабиня, яку можна бити й принижувати. Я, яка гарувала від зорі до зорі, на твою думку, була нахлібницею. Тобі ніколи не було до мене діла. Хочеш? Я нагадаю. — Її голос став гучнішим. — Ти пам’ятаєш, як десять років тому мало не пішов від мене до тієї вертихвістки Люськи з ферми?

Натовп зашумів. Хтось хмикнув, хтось перезирнувся.

— Ти забув, як спав із нею? А я тоді з двома малими дітьми на руках, зі свиноматкою, яка ось-ось мала опороситися, з неприбраним городом… А ти всі гроші їй носив, каблучки та сережки купував. А я з дітьми хліб із сіллю їла.

Обличчя Степана стало попелястим. Він пробелькотів:

— Ти… Ти все брешеш!

— Брешу?! — Ніна подивилася йому просто в очі. — Усе село знало. Тільки я була дурепою. Я навколішки благала тебе повернутися. Але тепер усе інакше. Тепер я знаю, що моє життя належить мені. Я нікому нічого не винна.

Аня взяла матір за руку й міцно стиснула.

Степан, з’їхавши з глузду, рвонувся було знову вдарити дружину, але, зустрівшись із лютим, безстрашним поглядом доньки, завмер. Він зрозумів, що при ній більше не зможе підняти руку. Не в силах ударити, він вихлюпнув отруту словами, тицяючи пальцем в обличчя Ніни:

— Добре! Розлучення так розлучення! Подивлюся я, як ти проживеш. Стара, злиденна, без копійки в кишені. А я, з грошима, з домом — та до мене будь-яка прибіжить! Якби не ти тоді навколішки повзала, я б тебе давно на смітник викинув.

Ніна не відповіла. Вона мовчки зайшла до кімнати й вийшла з невеликим вузликом, у якому було кілька старих суконь і маленький, туго згорнутий згорток із грошима.

— Ось усе моє. Мені нічого не треба. Дім, земля — я на це не претендую. Я просто йду.

Тітка Зоя підскочила до неї: