Історія про те, чому перед весіллям треба слухати не лише серце, а й диктофон

Стас глянув на годинник:

— З хвилини на хвилину. Слухай, ти б поки що переодяглася.

Саша швиденько влізла в сукню, спорудила на голові нехитру мальвінку, причепурилася й вискочила в передпокій. Лімузин уже чекав на них біля під’їзду, білосніжний, прикрашений кульками й стрічками. Усю дорогу Саша сиділа з кам’яним обличчям, куталася в кожушок, а Стас нервово м’яв її руку й поглядав у вікно. Церемонія в мерії промайнула непомітно, як на перемотці. І ось уже лімузин знову мчав містом у супроводі кількох машин, які раз у раз сигналили, ставлячи на вуха змерзле після перших морозів місто.

— Оце називається подруга, — ображено фиркнула Василиса, коли Саша сіла за столик у ресторані. — Навіть із нареченим не познайомила. Це взагалі хто?

— Жартуєш, чи що? — озвалася Саша. — Це ж твій далекий родич.

Василиса закліпала довгими накладними віями, і губи її округлилися:

— Мій хто? Родич? — зашипіла вона. — Та я його вперше бачу.

Гості, вбрані хто в що гаразд, посідали на свої місця й зажадали заповітного поцілунку. Голосно скандуючи «Гірко!», вони заплескали в долоні. І Саша, гидливо наблизивши своє обличчя до обличчя Стаса, поцілувала його в губи.

— Ще! — вимагали присутні.

Молодятам довелося підкоритися. Коли всі нарешті втихли й підняли келихи, Стас завернув якийсь безглуздий тост, нашвидкуруч завчений і більше схожий на анекдот. Потім відпив шампанського. Саша зробила вигляд, що теж пригубила, і тут же поставила недоторканий келих на стіл. Упіймавши на собі пильний погляд Вікторії Павлівни, вона крадькома всміхнулася й опустила очі. Стас знову наповнив свій келих і відлучився, щоб привітати якогось нового запізнілого гостя. Для Саші це була мить істини, і вона за лічені секунди поміняла келихи місцями.

— Тост за гостем! Усе як годиться! — вигукнув якийсь уже добряче напідпитку бородань, розмахуючи руками. — Хоч два слова!

— Будьте щасливі! — лаконічно висловився гість.

Тут же знявся дружний крик «Пий до дна!», і Стас, нічого не підозрюючи, підніс келих до губ.

— Дурень! — завила, кидаючись уперед, Вікторія Павлівна. — Не пий! Кинь!

Стас випустив келих із рук, і той розлетівся на друзки під загальний оглушливий гамір. Саша вибігла на середину зали, звела руки, ніби просила в неба допомоги, й вигукнула:

— Ця людина хотіла мене вбити! Вони з матір’ю підсипали мені отруту!…