Історія про те, чому перед весіллям треба слухати не лише серце, а й диктофон

— усміхнувся гостроносий тип.

— Та так, на слідчого схожі. От і подумала.

Саша скосила очі на теку в його руках і прочинила двері ширше:

— Ну, заходьте.

Тип ступив уперед, зняв куртку й дбайливо повісив її на гачок. А кепку навіщось залишив на голові. Пройшовши за нею до вітальні, вмостився в кріслі. Розвалився зручніше й озирнувся. Потім задоволено крякнув.

— Хороша квартира, — схвалив тип. — Простора. Нова?

— Так, із голочки. Нещодавно дали за соціальною програмою.

— За програмою… — Тип знову почухав ніс. — Ну так, звісно. Ви пробачте, у вас чаю не знайдеться? У роті жах як пересохло.

Саша, пурхнувши на кухню, дуже скоро з’явилася з чашкою й цукорницею в руках. Те, що вона була в самій лише футболці й непристойно коротких шортах, гостя не дуже й збентежило. Вигляд у нього був заклопотаний. Тонкі губи ворушилися, наче творили молитву. До розмови він узявся, тільки допивши чай.

— Олександро Семенівно… — пробурмотів він, підвівши сірі очі. — Сашо, ви не проти, якщо я вас так називатиму?

— Та будь ласка. — Знизала вона плечима. — Як завгодно. Ви тільки поясніть, у чому річ, я не зовсім розумію.

Тип раптом заметушився, закивав і нарешті розкрив свою теку.

— Я Сумін Петро Олексійович, друг вашого покійного батька. От приїхав усе розповісти. Сьома, ну тобто ваш тато, просив мене перед смертю. Він…

Саша зблідла, забралася на диван із ногами й обхопила коліна. Із кухні долинув якийсь жахливий шум. Це Мурзик дер порожню коробку з-під піци.

— Тато? Як це?