Історія про те, чому перед весіллям треба слухати не лише серце, а й диктофон

У мене не було ніякого тата. — Саша затремтіла, захитала головою. — Це якась помилка?

— Та немає ніякої помилки. — Сумно всміхнувся Сумін. — У кожного є тато. Семен про ваше існування зовсім недавно дізнався. Від сили пів року тому. Усе ніяк не наважувався сам до вас приїхати. Боявся, що не приймете. Воно й не дивно. Не було батька, а тут бац — і є. Знайти вас особливих труднощів не склало. І ви правильно вгадали, я детектив, тільки колишній. Зараз уже на пенсії, але деякі зв’язки лишилися, на тому й працюємо. Загалом, Олександро Семенівно, розповісти мені вам треба багато чого. А заваріть-но ще цього чудового чаю, зробіть ласку.

І він, дочекавшись, коли дівчина накриє на стіл, узявся до розповіді:

— Батько ваш був ученим. Астрофізиком, якщо точніше. Усе життя — роз’їзди, відрядження, конференції. За кордоном часто бував, так. А що стосується вашої матусі… У них із Сьомою розлад стався ще до вашого народження. Не знаю, що там конкретно трапилося. Семен якось мовчав про це. Він узагалі потайний був. Не любив уваги. Навіть на телебачення, коли запрошували, не приходив. А його кликали. Але це я так, до слова.

— Анна, так вашу маму звали, народила вас, коли Сьома на кілька років поїхав до іншої країни. У тамтешньому університеті викладати. У ті роки був сущий безлад, яка там наука. А Сьома без неї ніяк не міг. Вчасно йому запропонували. А то б, чого доброго, руки на себе наклав. Якби він знав, що в нього донька народиться, звісно, нікуди б не поїхав. Але ж не знав. І Анна йому нічого не сказала. Просто здала вас у притулок. І все.

— Потім уже тільки все випливло. Через роки. Від залежності вона страждала. Аня-то приїхала якось до Семена. Грошей попросити. Скандал влаштувала. Та згарячу й зізналася, що донька в нього є. Сьома її тоді в шию виставив. А сам до мене. Ми ж із ним ще зі шкільної лави знайомі. Тож я вирішив допомогти. Сам, щоправда, не вірив, що знайду. Адже стільки часу минуло. Але все-таки ось. Така вже історія вийшла. Ви пробачте за сумбур. Мені аж ніяково.

Петро Олексійович простягнув кілька фотографій. На одній батько, вбраний у білий халат, стояв біля дошки з якимись розрахунками. На другій, сяючи білосніжною усмішкою, ніжився на яхті з донькою. На третій був зображений із якоюсь дуже вродливою темношкірою дівчиною в окулярах.

— Це Керол, дружина вашого батька, — пояснив Сумін. — Вони за кордоном познайомилися. Працювали разом, потім одружилися. Дітей, щоправда, не було. Недовго вони прожили. У Керол онкологія трапилася.

— Батько? — хрипко спитала Саша. — Як він помер?