Історія про те, чому перед весіллям треба слухати не лише серце, а й диктофон

— Василиса з благоговійним захватом оглядала дім її батька. І Саші на секунду здалося, що подруга ось-ось знепритомніє від захвату. Усміхнувшись, вона кивнула:

— Виходить, моє. Ну, принаймні, інших спадкоємців немає. Тато теж сам був, як і я. Виявляється, він у дитбудинку виріс.

— От пощастило! — вигукнула Василиса й одразу ж осіклася. — Ну, в сенсі, з будинком пощастило. А з татом, звісно, сумно вийшло. Але все одно, хоч тепер знаєш, що й як.

— Так, знаю, — схилила голову набік Саша.

Будинок був великий, двоповерховий, із житловим горищем, світлий, приємний. Довкола стояли книжки. Їх було, здається, не менше трьох сотень. Дві величезні шафи, кілька полиць і стіл, ущент заставлені літературою. Поряд із ними лежали якісь рукописи, чернетки, розрахунки. Вочевидь, Семен Данилович працював аж до самої своєї смерті, попри хворобу. Саша не стала нічого змінювати в обстановці, папери не чіпала. Усе лишалося так, як було.

— Петро Олексійович пообіцяв посприяти, щоб я вступила в права спадкування якнайшвидше, — поділилася Саша з подругою. — Усе-таки чекати звичайні строки надто довго. Тож, щойно все це оформлю, одразу тобі борги поверну. Ти вже потерпи, га?

— Та про що мова? — вигукнула подруга. — Я ж тебе ніколи не квапила. Ох, Сашко, тепер, мабуть, роботу кинеш, так? Грошей кури не клюють. Чого горбатитися на чужого дядька?

— І чим же я займатимусь? — поцікавилася дівчина. — Квіточки садитиму?

— Ну чому одразу квіточки? — пробурмотіла Василиса. — Наприклад, заміж можна вийти, свою справу відкрити. Ой, та стільки занять можна з грошима вигадати.

Саша розсміялася так, що в шафах задзвеніло скло.

— Заміж? За кого це?