Іван був певен, що залишив колишню без засобів, аж поки не побачив її за кермом нового автомобіля

Від цих слів у Богдана відразу виникло відчуття, що сказала вона ще далеко не все, і серце закалатало як шалене.

— Тільки син? — тихо спитав Богдан.

Оксана підвела на нього очі. У кімнаті було напівтемно, світло йшло тільки від гірлянди, і в цьому м’якому сяйві обличчя Богдана здавалося зовсім іншим — не суворим, а відкритим і майже беззахисним.

— Не тільки, — так само тихо відповіла вона.

Між ними повисла мовчанка, але це була не та важка мовчанка, що розділяє людей, а та, що їх зближує. Богдан простягнув руку й обережно, ніби боячись злякати, накрив долоню Оксани своєю.

— Я давно хотів вам сказати… — почав він насилу, бо говорити про таке йому було незвично. — Але боявся. Боявся, що ви вирішите, ніби я користуюся своїм становищем, що ви залежите від мене і тому не зможете відмовити. Я не хочу так. Мені важливо, щоб ви знали: якщо для вас це зайве, нічого не зміниться. Ви залишитеся з Остапом, і я більше ніколи про це не заговорю.

Оксана дивилася на нього й відчувала, як замерзла після відходу Андрія частина її душі починає поволі відтавати. Цей чоловік, який міг просто взяти, питав дозволу. Цей чоловік, у якого було все, боявся завдати їй болю.

— Ви нічим не користуєтеся, — сказала вона. — І я ні від чого не залежу, окрім власного серця. А воно давно вже вирішило.

Вона не відняла руки. Богдан обережно стиснув її пальці, і обоє довго сиділи мовчки, дивлячись на згасаючі вогники. Кожен думав про те, як дивно влаштоване життя, відбираючи одне, щоб дати натомість інше, куди справжніше.

За вікном усе падав і падав сніг, укриваючи сад, доріжки, огорожу, увесь цей великий дім, у якому вперше за багато років стало тепло не від печей, а від людей, що в ньому жили. Оксана ще не знала, що в цей час далеко звідси людина, яка викреслила її зі свого життя, котиться до власної прірви, нічого не підозрюючи. Але про це їй судилося дізнатися не скоро…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇