Він думав, що все продумав до дрібниць, аж поки не відкрив валізу перед вильотом

Марина зрозуміла, що дачі більше немає, коли на кухонному столі побачила чужі ключі.

Не старі, потемнілі, із синім пластиковим брелоком у вигляді будиночка, який колись подарувала їм донька на шкільному ярмарку. І не маленький іржавий ключ від хвіртки, що завжди чіплявся за підкладку сумки й дзенькав так знайомо, ніби сам нагадував: «Приїжджайте, там бузок уже зацвів». На столі лежала зв’язка нових блискучих ключів, перев’язана паперовою стрічкою. Поруч — договір, розгорнутий на останній сторінці, де чужий підпис стояв там, де мав бути її.

Марина стояла біля столу в домашньому халаті, з мокрим після душу волоссям, і не відразу зрозуміла, чому в неї так різко похололи пальці. За вікном шумів вечірній двір: хтось грюкнув дверцятами машини, жінка покликала дитину, знизу тягнуло запахом смаженої цибулі. Звичайна середа, звичайне життя, звичайна їхня двокімнатна квартира, де рипіли дверцята старої шафи й вічно капав кран, якщо не докрутити.

Тільки дачі більше не було.

— Сергію, — покликала вона неголосно.

Голос вийшов сухий, чужий. Із кімнати долинуло ліниве:

— Що?

Вона взяла договір, але папір вислизнув із рук, ніби був намилений. Кілька аркушів упали на підлогу, розпласталися біля її ніг. Марина нахилилася, але в очах раптом потемніло. Вона вхопилася за край столу.

Сергій увійшов на кухню в новій сорочці, якої вона раніше не бачила. Темно-синя, дорога, трохи тісна в плечах. Від нього пахло чужими парфумами, різкими, солодкавими. Він зупинився у дверях, побачив аркуші на підлозі й скривився, як людина, яку застали не за злочином, а за дрібною незручністю.

— Навіщо ти риєшся в моїх паперах?

Марина повільно підвела на нього очі.

— Це не твої папери.

— Марин, не починай.

Він сказав це втомлено, роздратовано, як казав, коли вона нагадувала йому винести сміття чи купити ліки для матері. Не як людина, яка щойно продала їхнє спільне місце, де вони двадцять років копали землю, фарбували паркан, сварилися через теплицю, мирилися під яблунею й ховали в кутку саду старого пса.

— Ти продав дачу? — спитала вона.

Сергій підійшов до холодильника, дістав пляшку води, відпив просто з горлечка. Його кадик сіпнувся. Він уникав дивитися їй в обличчя.

— Я вирішив питання.

— Яке питання?