Колеги посміялися з молодої лікарки, відправивши її до бездомного пацієнта, але огляд несподівано все змінив

— Так.

— Ви розумієте, що в такому разі ви особисто зацікавлені в результаті? І якщо операція закінчиться погано, наслідки будуть не лише медичні.

— Розумію.

— Ви не хочете спершу спробувати підтвердити спорідненість інакше?

Олеся подивилася на нього.

— Як? Генетична експертиза потребує згоди й розуміння, кого ми перевіряємо. Він не пам’ятає свого імені. У нас немає документів. Єдиний спосіб отримати відповіді — повернути йому пам’ять. А для цього потрібна операція.

Лисенко довго мовчав. Потім підійшов до вікна.

— Ви готові до того, що якщо він справді ваш батько, це змінить усе? Ваше ставлення до нього. Його ставлення до вас. Те, як ви дивитиметеся на минуле.

— Ні, — сказала Олеся чесно. — Але неготовність — не причина відступати.

Мирон Павлович обернувся.

— Післязавтра. Дев’ята ранку. Третя операційна.

Олеся тихо видихнула.

— Дякую.

— Дякуватимете потім, якщо буде за що.

Напередодні операції вона прийшла в палату ввечері. Зошит узяла, але не відкривала. Просто сиділа поруч.

Він довго дивився в стелю, потім повернув голову.

— Завтра?

— Так.

— Я боюся, — сказав він.

Без сорому. Без спроби сховати.

— Це нормально.

— Я не операції боюся, — сказав він після паузи. — Боюся згадати.

Олеся подивилася на нього уважніше.

— Чому?

— Бо тоді дізнаюся, ким був. Що робив. Чого не зробив. — Він підняв долоні, довго дивився на них. — Ці руки жили без мене. Щось тримали, щось відпускали. Може, добре. Може, погане. Я не знаю, чи хочу це знати.

Олеся мовчала.

— Я не можу пообіцяти, що ви згадаєте тільки те, що захочете, — сказала вона нарешті. — Але порожнеча не захищає. Вона просто не дає жити.

Він подивився на неї.

— Ви говорите так, ніби знаєте.

— Знаю, — відповіла Олеся. — Я все життя не знала, хто мої батьки. Думаєте, порожнеча легша?

У палаті стало тихо. Не мертво, не важко. Інакше. Ніби між ними з’явилися двері, які обоє бачили, але жоден поки не наважувався відчинити.

— Як вас назвали? — спитав він. — Там, де ви росли.

— Олеся.

— Хто вибрав ім’я?

— Не знаю. Мабуть, хтось із вихователів. У документах просто написали: Олеся.

Він повторив майже беззвучно:

— Олеся.

Потім додав:

— Гарне ім’я.

Вона встала.

— Відпочивайте. Завтра рано.

Біля дверей він покликав:

— Олеся.

Вона обернулася.

— Дякую. За все.

Вона кивнула й вийшла. У коридорі зупинилася на кілька секунд, дивлячись у підлогу, потім пішла далі.

Операція почалася о дев’ятій нуль дві.

Мирон Павлович оперував сам. Олеся стояла асистенткою. Нейрохірургія не була її спеціальністю, і вона розуміла своє місце. Вона подавала інструменти, стежила за полем, виконувала вказівки й не дозволяла думкам іти туди, де починався особистий біль.

Лисенко працював як людина, за плечима якої тридцять років практики: без метушні, без зайвих слів, без руху, який не мав сенсу. Коли доступ було відкрито, Олеся вперше побачила стару гематому не на знімку. Темний щільний згусток, давно чужий тілу й водночас застряглий у ньому, як минуле, що не відпустило.

— Аспіратор.

Вона подала.

Наступні сорок хвилин були майже ювелірною роботою. Міліметр за міліметром. Обережно. Точно. Олеся майже не дихала, хоча розуміла, що дихати треба.

І раптом анестезіолог сказав:

— Тиск нестабільний.

— Бачу, — спокійно відповів Лисенко. — Працюємо.

Але показники й далі стрибали. Потім пульс почав падати.

— Брадикардія. Сорок п’ять.

— Атропін.

Олеся подивилася на монітор. Сорок. Тридцять вісім.

— Мироне Павловичу, — сказав анестезіолог уже не таким рівним голосом.

— Чую. Дайте мені дві хвилини.