Колеги посміялися з молодої лікарки, відправивши її до бездомного пацієнта, але огляд несподівано все змінив

— Це змінює юридичний бік. Якщо він ваш батько, треба встановлювати особу, оформляти перебування в стаціонарі, документи, страховку. Ми не можемо безкінечно тримати невідому людину без паперів.

— Я розумію. Заяву про встановлення особи вже подано. Є ім’я, колишнє місце роботи, місто, де він жив. Цього досить для архівних запитів.

Семен Григорович виглядав так, ніби його обігнали.

— Ви вже подали?

— Учора ввечері.

Він помовчав.

— Тримайте мене в курсі.

— Звісно.

Олеся повернулася до виходу.

— Олесіє Тарасівно, — раптом сказав він.

Вона озирнулася.

В обличчі завідувача з’явилося щось незвичне. Не посадове. Людське.

— Я радий, що він живий.

Олеся подивилася на нього.

— Я теж.

І вийшла.

Зі слідством усе почалося без зайвої драми. Олеся прийшла з конкретними даними: ім’я, колишня робота, приблизні роки, обставини пожежі. Слідчий Денис Павлович, стомлений чоловік середніх років, уважно записав усе, поставив уточнювальні запитання й сказав, що за таких вихідних даних встановити особу можна, хоча швидко ніхто нічого не обіцяє.

Кілька тижнів Олеся чекати вміла.

Але події не стали чекати.

За три дні після розмови із завідувачем, коли Тараса вже перевели з реанімації до палати, коли він міг сидіти, вставати й потроху ходити, до лікарні прийшов незнайомець.

Олеся не бачила його одразу. Їй розповіла Галина.

— До нього чоловік приходив, — сказала вона ввечері, коли вони залишилися в коридорі вдвох. — Сказав, родич. Хотів пройти.

Олеся зупинилася.

— Який родич?

— Я не пустила. Без підтвердження не можна. Він сперечатися не став, але йти теж не поспішав.

— Як виглядав?

— Років шістдесят. Одягнений пристойно, пальто хороше. Говорив спокійно. Дуже спокійно. Але очі… — Галина насупилася. — Не родич це був. Людина прийшла не навідати. Вона перевіряла.

— Якщо з’явиться знову, одразу телефонуйте мені, — сказала Олеся. — Не пускати ні за яких обставин.

Галина кивнула.

Олеся пішла до Тараса.

— До тебе сьогодні намагалися пройти. Чоловік. Назвався родичем.

Обличчя Тараса стало настороженим.

— Опиши.

— Близько шістдесяти. Пристойний. Спокійний. Чемний.

— Спокій нічого не означає, — сказав Тарас. — Найнебезпечніші зазвичай говорять найтихіше.

— Ти пам’ятаєш когось із тих, хто приходив до тебе раніше? Із заводу?

Він дивився у вікно.

— Завод давно закритий. Люди розійшлися. Минуло двадцять п’ять років. Але якщо хтось дізнається, що я живий і почав згадувати, йому це може не сподобатися.

— Отже, завтра я поговорю зі слідчим.

— Олеся.

Вона повернулася.

— Обережно.

— Я вмію.

— Я серйозно.

— Я теж, — сказала вона. — Усе життя вмію бути обережною.

Він дивився на неї, і щось у його обличчі пом’якшало.

— Ти схожа на Наталію. Така сама вперта.

Олеся помовчала.

— Розкажеш мені про неї?

— Так, — сказав він. — Розкажу. Тільки не сьогодні. Сьогодні сил мало.

— Тоді я просто посиджу.

Він не відповів, але очі заплющив спокійно.

За вікном падав перший сніг. Рідкий, тихий, нерішучий. Олеся сиділа біля ліжка й думала про документи, слідство, виписку, житло. У неї була кімната. У нього не було нічого. Це теж треба буде вирішувати. Не красиво, не символічно. Просто практично.

Вона не боялася.

У страху не залишалося часу.

Незнайомець прийшов знову наступного дня.

Галина зателефонувала коротко:

— Він тут.

Олеся встигла вийти до поста раніше, ніж чоловік закінчив говорити з черговою медсестрою.

Вона відразу зрозуміла, кого мала на увазі Галина. Пальто з доброї тканини, акуратна сивина, рівне закрите обличчя. Такі обличчя бувають у людей, які давно звикли не виказувати намірів.

— Чим можу допомогти? — спитала Олеся.

Чоловік повернувся до неї.

— Я хотів би навідати Тараса Коваленка. Дізнався, що він тут.

— Ким ви йому доводитеся?

— Старий колега. Хотів переконатися, що з ним усе гаразд.

— Як ви дізналися, де він перебуває?