Колеги посміялися з молодої лікарки, відправивши її до бездомного пацієнта, але огляд несподівано все змінив

Майже непомітна пауза.

— Через спільних знайомих.

— Ваше ім’я?

— А навіщо?

— Тому що до пацієнтів у післяопераційному періоді ми допускаємо відвідувачів лише з дозволу лікуючого лікаря. Я його лікуючий лікар. Документи, будь ласка.

Чоловік дивився на неї. Потім дістав паспорт і простягнув.

Олеся прочитала ім’я, адресу, дату народження. Зробила знімок документа на телефон і повернула.

— Пацієнт зараз не приймає відвідувачів. Якщо залишите номер, я передам, що ви приходили.

— Я зайду пізніше.

— Коли візити буде дозволено, вас повідомлять.

Він затримав на ній погляд ще на секунду. Потім кивнув і пішов.

Того ж вечора Олеся була в Дениса Павловича.

Слідчий уважно вислухав, переписав дані з фотографії.

— Ви впевнені, що це пов’язано?

— Ні. Але надто вже акуратний збіг. Батько знайшовся, почав згадувати, і майже відразу з’являється «старий колега», про якого він нічого не знає.

— Хто в лікарні міг поширити інформацію?

— Історія незвичайна. Семен Григорович обговорював її з колегами. Чутки розходяться швидко.

— Зрозуміло.

Він зробив позначку.

— Особу вашого батька ми пришвидшуємо. Запит на колишній завод пішов. Цю людину перевірю окремо. Якщо він перетинався з тим підприємством, знайдемо.

— Скільки чекати?

— Кілька днів. І поки що я б не радив залишати Тараса Мироновича без нагляду. Формально він у лікарні, але якщо хтось захоче поговорити з ним без свідків…

— Я зрозуміла.

— Якщо цей чоловік з’явиться знову, телефонуйте одразу. Не після зміни. Одразу.

Наступні три дні Олеся майже жила в лікарні. Ночувала в черговій, їла в їдальні, працювала, перевіряла палату, знову працювала. Галина взяла пост під особистий контроль і перевіряла всіх, хто цікавився пацієнтами.

Тарас відчував напруження.

— Ти чекаєш біди? — спитав він увечері.

— Я хочу, щоб ти був у безпеці.

— Це майже одне й те саме.

Вона не стала сперечатися.

— Слідчий перевіряє того чоловіка. Поки не буде ясності, я поруч.

— Минуло двадцять п’ять років, Олеся. Багато хто помер. Багато хто забув. Хтось зробив вигляд, що нічого не було.

— Досить одного, хто не забув.

Він довго мовчав.

— Не хочу, щоб ти ризикувала через мене.

— Я вже ризикувала через тебе. В операційній двічі. Розмова зі слідчим простіша.

Його обличчя здригнулося.

— Ти злишся на мене?

Олеся подумала.

— Ні. Я злюся на те, що сталося. Це різні речі.

Він кивнув. Прийняв. Не став вимагати більшого.

— Розкажи про маму, — сказала вона.

І він розповів.

Наталія була з невеликого міста. Познайомилися вони у великому місті, коли обоє вчилися. Вона — на педагогічному, він — на технічному. Уперше побачилися в черзі в їдальні, посперечалися через якусь дрібницю, розійшлися роздратовані, а за три дні знову зустрілися там само й уже розсміялися.

Вона часто сміялася. Не тому, що все було смішно, а тому, що вміла знаходити світле навіть там, де інші бачили тільки сірість. Готувала дивно: то так смачно, що хотілося просити добавки, то зовсім невдало. Боялася висоти, але зізналася не відразу. Він зрозумів по тому, як вона вчепилася в поручні балкона.

— У неї були сірі очі, — сказав Тарас. — Не блакитні. Я спочатку думав, блакитні, але ні. Сірі. Майже прозорі. Ти на неї схожа. Я це відчув ще до того, як зрозумів чому.

Олеся слухала мовчки.

— Я не сказав їй про документи відразу, — продовжив він. — Хотів розібратися сам. Тепер розумію: треба було говорити. Треба було їхати разом. Раніше.

— Ти не міг знати, як швидко все станеться…