Колеги посміялися з молодої лікарки, відправивши її до бездомного пацієнта, але огляд несподівано все змінив

— Олесіє Тарасівно, — покликала з коридору медсестра Галина. — Вас Семен Григорович до себе просить.

Семен Григорович Шаповал, завідувач хірургічного відділення, був чоловіком років п’ятдесяти п’яти, червонощоким, огрядним, із втомленим животом під халатом і вічною інтонацією людини, яка звикла лавірувати між начальством, скаргами й нестачею всього. Злим він не був. Радше зручним. Для керівництва — бо не сперечався. Для колег — бо заплющував очі. Для тих, хто залежав від його рішень, — якраз навпаки.

— Присядьте, — сказав він, не підводячи очей від паперів.

Олеся залишилася стояти.

— Завтра вранці заступите на нічне замість Остапенка. У нього сімейні справи.

Сімейні справи означали, що Остапенко домовився з кимось вище й знову перекинув зміну на неї. Учетверте за місяць.

— Добре, — сказала Олеся.

Семен Григорович нарешті подивився на неї. Здається, він чекав бодай зітхання, бодай спроби заперечити. Не дочекався.

— От і домовилися. Можете йти.

Вона вийшла.

В ординаторській, як завжди, не знайшлося жодного місця, де можна було б просто сісти й видихнути. Стілець, який Олеся подумки вважала своїм, стояв біля дверей, коло шафи. Максим Степанович займав центральне крісло так упевнено, ніби право на зручне місце видавали разом із дипломом. Він узагалі вмів займати простір: крісло, розмову, чужу увагу, іноді чужі заслуги.

Як хірург він був дуже добрий. Олеся це визнавала. У нього були точні руки, спокійна швидкість, відпрацьоване відчуття тканини. Але він надто добре знав собі ціну й тому часто плутав майстерність із правом принижувати.

Олеся дістала з кишені маленький блокнот і почала писати. Не скарги. Скарги вона давно перестала накопичувати. Вона записувала інше: що зробила за день, що помітила, де могла б діяти точніше, які помилки побачила в інших і в себе. Накопичувати знання було корисніше, ніж образи.

— Знову свої мемуари строчить, — промовив хтось за спиною. — Записки великої хірургині.

Олеся не підвела голови.

Нічне чергування спочатку йшло майже спокійно. Двоє планових пацієнтів після перев’язок, один молодий хлопець з апендицитом. Операція пройшла чисто, без сюрпризів. За сорок хвилин хлопець уже спав у палаті, а Олеся перевіряла документи й шви.

Потім вона повернулася в маленьку чергову. Продавлений диван, стіл з облізлим краєм, вікно у двір, де під ліхтарем чорніли мокрі плити. Спати вона не лягла. На нічних чергуваннях вона майже не спала. Не тому, що не втомлювалася. Втомлювалася завжди. Просто вночі думки ставали особливо ясними.

Тиша коридорів, рідкі кроки медсестер, рівний гул ламп — усе це ніби відділяло її від денного шуму. Уночі можна було думати про те, що вдень витіснялося роботою.

Вона перечитувала статті про нову методику ушивання при перфорації кишківника. Доступу до нормальних медичних баз у лікарні не було. Олеся завантажувала матеріали, де вдавалося, зберігала, роздруковувала, читала на чергуваннях. Тут узагалі багато чого не було. Доброго обладнання, стабільних поставок, поваги до тих, хто не вмів за себе голосно просити.

На початку третьої з коридору долинув шум.

Спершу рипнули ноші. Потім хтось вилаявся впівголоса. Пролунав голос санітара:

— Обережніше, лівіше бери! Та не зачіпай двері!

Щось металеве впало й брязнуло.

Олеся вийшла…