Колись сусідка по парті заплатила за моє навчання, а через роки я побачив її в кутку зали зовсім іншою

Старий архіваріус усе ще пам’ятав мене, зірку випуску, і зустрів дуже привітно. Я пояснив, навіщо прийшов, і він без зайвих запитань виніс справи нашого випуску.

— Твоє завдання, — сказав я Соломії, — розібрати ці папки й внести дані в комп’ютер. Особливо наш клас. Його треба розібрати першим.

Соломія розгублено кліпнула.

— А-а-а… навіщо?

— Без запитань. Слово начальника — закон.

Я усміхнувся й скуйовдив їй волосся. Вона все ще нічого не розуміла, але слухняно взялася до роботи.

Вона слухняно взялася до роботи. Я сів поруч із нею. У повітрі вився запах старого паперу.

Сонце пробивалося крізь вікно, залишаючи на підлозі золоті плями. Час, здавалося, повернувся на вісім років назад, у той самий день, коли ми так само сиділи поруч, мовчки займаючись своїми справами, час від часу зустрічаючись поглядами й сором’язливо відводячи їх. Соломія працювала дуже старанно.

Вона перебирала пожовклі справи одну за одною. Коли вона дійшла до своєї, її руки завмерли. Вона дивилася на фотографію дівчинки з хвостиком, яка так радісно усміхалася, і в її очах була ностальгія.

Як добре тоді було, тихо зітхнула вона. Так, добре. Я витяг зі стосу свою справу й, відкривши, простягнув їй.

Побачивши мою фотографію, вона не змогла стримати сміху. А ти тоді був такий серйозний, як маленький дідок. Я дивився на фотографію хлопця з упертим поглядом і теж відчув ностальгію.

Тоді було не до сміху. Я казав правду. Тоді я щодня думав про плату за навчання й про те, як вижити.

На моїх плечах лежав невидимий тягар. Як тут сміятися. Усмішка Соломії застигла.

Вона згадала моє минуле, і в її очах з’явився жаль. Атмосфера стала трохи напруженою. Я дивився на неї й раптом захотів поставити запитання, яке зберігав у серці вісім років.

— Соломіє?

— М?

— Чому ти тоді мені допомогла? — спитав я дуже серйозно. — Ми ж майже не спілкувалися. Я навіть розмовляв із тобою рідко.

Соломія завмерла, здається, не очікуючи такого запитання. Вона опустила голову, її пальці несвідомо теребили край справи. Щоки знову почали червоніти.

— Ну? — м’яко підштовхнув я.

Вона довго вагалася, а потім дуже тихо сказала:

— Бо я часто бачила тебе. Бачила, як після уроків, коли всі йшли до їдальні, ти залишався й розв’язував задачі.

Бачила, як ти завжди останнім ішов обідати й брав тільки найдешевшу кашу. Одного разу я бачила, як ти сам ховався на сходах і їв сухий хліб. Ти так добре вчився, завжди був першим у класі.

— Я подумала… — її голос ставав дедалі тихішим. — Я подумала, що така людина, як ти, не повинна кидати навчання через відсутність грошей. Це було б надто прикро.

Сказавши це, вона підвела голову й несміливо подивилася на мене. Її погляд був як у наляканого оленяти. Моє серце ніби щось сильно вдарило.

Виявляється, виявляється, коли я не знав, чиїсь чисті очі мовчки спостерігали за мною, співчували моїй бідності, захоплювалися моєю старанністю. У мене пересохло в горлі. Я простягнув руку й ніжно взяв її руку, що лежала на столі.

Її рука здригнулася, але вона не відсмикнула її. І в цю мить, як на зло, задзвонив мій телефон. Я насупився й, узявши його, побачив незнайомий номер.

Я відповів. На тому кінці дроту пролунав знайомий і водночас огидний голос. Це був староста, Тарас Бондар.

Алло, це… Назаре Андрійовичу? Його голос був улесливим і нервовим. Це Тарас Бондар, ваш колишній однокласник. Я мовчав, чекаючи, що він скаже далі.

Це… Назаре Андрійовичу, ми тут усі чули про історію з Лозовим. Ми… Ми не очікували, що Соломія, що її родина пережила таке. Нам, як однокласникам, дуже соромно.

Тому ми порадилися й вирішили влаштувати зустріч, щоб вибачитися перед Соломією і… і привітати вас. Як ви на це дивитеся? Я слухав його лицемірні промови, і на моїх губах з’явилася крижана усмішка. Вибачитися, привітати, зрештою, вони просто побачили, що Соломія тепер зі мною, побачили мою владу й захотіли примазатися…