Колись сусідка по парті заплатила за моє навчання, а через роки я побачив її в кутку зали зовсім іншою

Я відразу підхопив її, і вона заридала в мене на руках. Цього разу в її плачі не було болю й відчаю, лише радість і хвилювання від нового народження. Я обіймав її, ніби обіймав увесь світ, нахилився й ніжно поцілував її в маківку.

— Соломіє, бачиш, усі страждання справді закінчилися.

Увечері, повернувшись у пентхаус, ми дізналися, що Марію перевели до найкращої реанімаційної палати, де за нею цілодобово наглядала команда медсестер. Соломія нарешті змогла зітхнути вільніше.

Можливо, через те, що напруга спала, її живіт зрадницьки забурчав. Вона збентежено почервоніла. Ми майже нічого не їли цілий день.

Я вже збирався замовити їжу, але вона зупинила мене.

— Назаре, — вона подивилася на мене блискучими очима, — сьогодні я хочу приготувати тобі вечерю.

Я завмер. Вона ніяково опустила голову.

— Я не дуже добре готую, але хочу власноруч приготувати тобі вечерю. На знак вдячності.

Я дивився в її щирі очі, і моє серце наповнювалося теплом.

— Добре.

Холодильник у квартирі вже був забитий найсвіжішими й найдорожчими продуктами. Соломія дивилася на все це, не знаючи, що робити. Зрештою вона взяла лише два помідори й кілька яєць.

Вона зізналася, що вміє готувати тільки це. Я мовчки спостерігав: як вона невміло миє й ріже овочі, як підстрибує від бризок олії, як обережно ставить переді мною тарілку яєчні з помідорами, яка виглядала, чесно кажучи, не дуже, і з очікуванням та тривогою дивиться на мене.

— Спробуй.

Я взяв виделку, наколов шматочок і поклав до рота. Смак був звичайний, навіть трохи пересолений.

Але чомусь мені здалося, що це найсмачніша страва, яку я коли-небудь їв. Я підвів голову, зустрівся з її стривоженим поглядом і широко усміхнувся.

— Дуже смачно. Віднині ти завжди готуватимеш мені.

Мої слова змусили Соломію почервоніти до кінчиків вух. Вона опустила голову й, колупаючи виделкою рис, прошепотіла:

— Я не дуже добре готую.

Але в її голосі була неприхована солодкість. Я сказав, що смачно, значить смачно. Я владно поклав їй у тарілку велику ложку яєчні.

— Їж більше. Ти надто худа.

Проста вечеря.

Але ми вдвох створили непередавану атмосферу затишку. Ніби ми не щойно зустрілися, а вже давно живемо разом. Після вечері Соломія наполягла на тому, щоб помити посуд.

Я не став сперечатися, просто сперся на одвірок на кухні й дивився на її спину, поки вона поралася біля мийки. У світлі лампи її постать була тонка й гарна. У цю мить, коли я дивився на її спину, я раптом відчув, що цей порожній дім нарешті набув тепла.

Дім, у якому є вона. Наступний тиждень став найспокійнішим і найсолодшим періодом після нашого возз’єднання. Стан Марії поліпшувався з кожним днем.

Її вже перевели з реанімації до звичайної палати підвищеного комфорту. Соломія щодня навідувала матір і поверталася з усмішкою на обличчі. А я скасував корпоративні заходи й непотрібні зустрічі, щоб щовечора вчасно йти з роботи й вечеряти з нею.

Її кулінарні навички зростали на очах. Від яєчні з помідорами вона перейшла до повноцінної вечері з чотирьох страв. Хоч до дорогого шеф-кухаря їй було далеко, для мене це була найкраща їжа у світі.

Одного з вихідних, у ясний сонячний день, я застав Соломію за вивченням нового рецепта й сказав:

— Закривай рецепт. Переодягайся, я відвезу тебе в одне місце.

Вона з цікавістю спитала, куди? Я загадково усміхнувся. Я відвіз її до нашої колишньої школи, де ми разом провели три роки. Машина зупинилася біля знайомих воріт.

Дивлячись на вивіску «стара гімназія», Соломія завмерла. Це місце зберігало її найсвітліші й найболючіші спогади.

— Навіщо ми тут?

— На роботу, — я взяв її за руку й вивів із машини.

Ти ж мій особистий помічник. Зараз я даю тобі перше офіційне завдання. Я привів її до адміністративного корпусу, до давно забутого архіву…