Після весілля дівчина зрозуміла, що зовсім не знала людину, за яку вийшла заміж

— За молодих! Нехай біди оминають ваш дім стороною, а радість не покидає вас ані на день, — промовила Тамара Іллівна й одразу ж схлипнула, притискаючи до губ мереживну хусточку.

Лера звела очі на тітку й ледь усміхнулася.

— Дякую, — відповіла вона тихо, майже беззвучно.

Збоку все виглядало як звичайна весільна сцена: розчулена родичка, вбрана наречена, галасливі гості, келихи, привітання. Лише сама Лера знала, якою важкою далася їй ця усмішка. Радості в ній не було. Було полегшення від того, що урочистість добігає кінця, і водночас глухий страх перед тим, що почнеться потім.

Вона не любила свого чоловіка.

Ба більше, десь глибоко всередині вона його боялася, хоч до цього дня Кирило Андрійович жодного разу не підняв на неї руки й не дозволив собі відвертої грубості. Він був людиною різкою, важкою, запальною. Від одного його погляду підлеглі у фірмі замовкали й починали говорити обережніше. Але з Лерою він тримався інакше — м’якше, уважніше, майже дбайливо. Дивився на неї так, ніби вона була не живою людиною, а дорогою річчю, яку він нарешті здобув і тепер боявся пошкодити.

І все ж це не заспокоювало. У його турботі було щось гнітюче. Лера не відчувала поруч із ним тепла. Радше — пастку, оббиту м’яким оксамитом.

Коли Кирило вперше почав виявляти до неї інтерес, вона намагалася зробити вигляд, що нічого не помічає. Два роки тому Лера влаштувалася до його невеликої фірми. Для їхнього провінційного містечка це вважалося великою удачею: стабільна робота, пристойна зарплата, можливість хоч якось вирватися з побутової залежності від тітки.

Кирило майже відразу виокремив молоду співробітницю серед інших. Спершу це були випадкові погляди, потім — зайві запитання, запрошення затриматися після роботи, компліменти, від яких Лері ставало незатишно. Він з’являвся біля її столу надто часто, кликав до себе в кабінет через дрібниці, цікавився, як вона дісталася додому, чи не потрібна їй допомога.

Для інших жінок така увага начальника могла б здатися лестощами. Але Лера щоразу внутрішньо стискалася. Вона не вміла відповідати різко, не вміла ставити людей на місце. Лише усміхалася з ввічливості й намагалася швидше піти.

У якийсь момент вона навіть вирішила звільнитися. Краще вже шукати будь-яку іншу роботу, ніж щодня відчувати на собі цей липкий, настирливий інтерес. Але щойно вона заїкнулася про це вдома, як Тамара Іллівна влаштувала такий скандал, що стіни ніби затремтіли.

— Ти при своєму розумі? — кричала тітка. — Знайти нормальну роботу в нашому місті майже неможливо, а ти ще вередуєш! Тебе взяли в пристойну фірму, начальник до тебе добре ставиться, а ти ще й незадоволена?

Лера мовчала. Вона знала: пояснювати марно. Тамара чула лише те, що хотіла чути.

Із восьми років Лера жила в тітки. Мати зникла з її життя рано — просто одного дня пішла й більше не повернулася. Батько, людина слабка й давно загублена для самого себе, невдовзі опинився у в’язниці за тяжкий злочин. Дівчинку збиралися віддати до притулку, але втрутилася рідна сестра батька. Усі тоді казали, що Тамара Іллівна вчинила благородно, не дала дитині пропасти.

Лера довго теж так думала.

Лише з роками почала розуміти: тітка взяла її до себе не з ніжності й не з жалю. У дівчинки залишилася квартира від батька. Невелика, але своя. І саме вона від самого початку цікавила Тамару куди більше, ніж доля племінниці.

Жінка швидко навела там лад, здала житло чужим людям і багато років отримувала гроші. Лері пояснювали, що все йде на її утримання: їжа, одяг, школа, гуртки, ліки. Щоправда, вдягали її завжди скромно, купували лише найнеобхідніше, а будь-яке нагадування про квартиру викликало роздратування.

— Без мене ти взагалі невідомо де була б, — любила повторювати Тамара. — Тож не рахуй чужі гроші.

Коли Лера стала повнолітньою, тітка почала вмовляти її продати квартиру. Робила це не різко, а спроквола. Спершу мрійливо міркувала про великий дім, де всім вистачить місця. Потім казала, що жити треба разом, однією родиною, дружно. Далі стала переконувати, що гроші від продажу квартири можна вкласти в будівництво.

— Уяви, який у нас буде дім, — говорила Тамара майже лагідно. — Просторий, світлий. Потім і мою квартиру продамо, купимо меблі, машину. Житимемо як люди. Ти ж не чужа мені, Леро. Ми одна родина.

Лера тоді була надто молода, надто втомлена від вічних докорів і надто хотіла повірити, що в неї є рідна людина. Вона погодилася.

Квартиру продали швидко. Гроші опинилися в Тамари. А будівництво все відкладалося.

— Зараз не час, — пояснювала тітка. — Треба почекати. Обстановка нестабільна, ціни стрибають. Почнемо пізніше, коли все вляжеться.

Пізніше не наставало.

Так Лера залишилася без житла й без будь-яких прав. Навіть прописати її в себе Тамара відмовилася.

— Ще чого! — обурилася вона. — Мені й так витрат вистачає. Через тебе комунальні платежі зростуть. Живеш же в мене? От і будь вдячна.

Вдячність стала головним словом у їхньому домі. Лера мала бути вдячною за дах над головою, за тарілку супу, за старе пальто, за можливість учитися, за те, що її колись не віддали до притулку. Будь-яке її бажання, будь-яка спроба заперечити одразу перетворювалися на доказ невдячності.

Коли Тамара Іллівна дізналася, що Кирило Андрійович упадає за племінницею, вона пожвавішала так, ніби доля раптом сама принесла їй подарунок.

Відтоді розмови про начальника не припинялися.

— Ти навіть не розумієш, як тобі пощастило, — твердила тітка за сніданком. — Такий чоловік звернув на тебе увагу. Не якийсь порожній хлопчисько, а серйозна людина. З грошима, зі становищем, із домом.

— Я не хочу за нього заміж, — тихо сказала якось Лера.

Тамара подивилася на неї так, ніби почула не дурницю, а образу.

— Не хочеш? А чого ти хочеш? Сидіти в мене на шиї до старості? Чекати принца? Принци до таких, як ти, не приходять. А Кирило Андрійович — реальний шанс влаштувати життя.

— Але я його не люблю.

— Любов! — пирхнула тітка. — Казок начиталася? Любов минає, а достаток лишається. Розумна жінка обирає не пісні під місяцем, а спокійне життя.

Лера намагалася сперечатися, але кожна розмова закінчувалася однаково. Тамара нагадувала, скільки років витратила на її виховання, скільки сил вклала, скільки нервів змарнувала. Потім починала погрожувати.

— Тільки спробуй звільнитися або відкараскатися від Кирила, — якось сказала вона крижаним голосом. — Того ж дня виставлю тебе за двері. Подивимося, куди підеш без житла, без грошей і без мене.

Після цього Лера перестала опиратися вголос. Їй здавалося, що вона стоїть на краю прірви: позаду — тітчині крики, попереду — чужий чоловік, який хотів зробити її своєю дружиною. І все ж життя з нелюбим, але забезпеченим чоловіком починало здаватися менш страшним, ніж щоденне приниження в домі Тамари.

Співробітниці у фірмі намагалися її схаменути. Вони шепотілися з нею в коридорах, відводили вбік, просили подумати.

— Леро, не поспішай, — казала одна. — Ти його зовсім не знаєш.

— Про нього недобре говорять, — додавала інша. — Кажуть, у нього вже були дружини. І обидві потім довго лікувалися.

— Люди чого тільки не вигадають, — відповідала Лера, хоча самій їй було тривожно.

Чутки й справді ходили похмурі. Казали, що Кирило був тираном, що за красивими словами в нього ховається жорстокість, що колишні жінки поруч із ним ніби ламалися зсередини. Хтось навіть називав його збоченцем, але Лера намагалася не слухати. У маленьких містечках любили вигадувати страшні історії про тих, хто приїхав звідкись, особливо якщо людина була багата, закрита й не прагнула заводити дружбу.

Вона переконувала себе, що все це плітки. Що дорослий серйозний чоловік просто вміє домагатися свого. Що, можливо, після весілля він виявиться не таким уже й страшним.

Але в день весілля ці вмовляння вже не допомагали.

Гості кричали, сміялися, плескали в долоні. Тамара сяяла так, ніби віддавала племінницю не заміж, а укладала вигідну угоду. Кирило сидів поруч із Лерою спокійно й упевнено. Іноді накривав її долоню своєю важкою рукою, і дівчина здригалася.

Ближче до вечора він підвівся з-за столу.

— Дорогі гості, дякую всім за привітання, — голосно сказав він. — Свято можете продовжувати хоч до ранку, а нам із молодою дружиною час додому. У нас попереду своя ніч.

За столом пролунали смішки, хтось свиснув, хтось знову крикнув «гірко». Лера відчула, як кров відлила від обличчя.

— Може, побудемо ще трохи? — спитала вона, намагаючись говорити спокійно. — Тут весело. Не хочеться йти так рано.

Кирило нахилився до неї й усміхнувся. Усмішка була майже лагідною, але від неї в Лери похололи пальці.

— Не хвилюйся, люба. Вдома я влаштую тобі таке свято, що ти його все життя пам’ятатимеш.

Він узяв її під лікоть і повів до виходу. Лера слухняно йшла поруч, відчуваючи на собі погляди гостей. Їй хотілося вирватися, сказати, що вона передумала, повернутися до зали, сховатися серед людей. Але ноги самі несли її вперед.

Надворі було свіжо. Після задушливої зали нічне повітря вдарило в обличчя, і Лера на мить отямилася. Вона подивилася на темне небо, на машину, на Кирила, який відчинив перед нею дверцята, і раптом виразно зрозуміла: вона припустилася помилки.

Але куди було тікати?

До тітки? Тамара сама штовхнула її в цей шлюб. Додому? У неї більше не було дому.

Усю дорогу Кирило був у гарному настрої. Він щось розповідав про гостей, про плани, про те, як тепер зміниться їхнє життя. Лера майже не слухала. Вона дивилася у вікно на рідкісні вогні й відчувала, як усередині зростає тривога.

Дім чоловіка зустрів її тишею й холодним простором. Велика вітальня, дорогі меблі, блискучі поверхні, важкі штори — усе здавалося надто правильним, надто бездоганним. Тут не було жодної випадкової речі, жодного сліду живого тепла.

— Проходь, — сказав Кирило. — Не стій на порозі. Тепер ти тут господиня.

Лера зробила кілька кроків.

— Ось вітальня, — провадив він, ніби проводив екскурсію. — Тут прийматимемо знайомих. У дальній кімнаті згодом зробимо дитячу. А там, у кінці коридору, наша спальня.

Від слова «наша» Лера внутрішньо зіщулилася.

— Іди поки що у ванну, — звелів Кирило. — Приведи себе до ладу. Потім я покажу тобі наше сімейне гніздечко.

Вона почервоніла й опустила голову. Їй було соромно за власний страх. Вона ж сама підписала документи, сама стояла поруч із ним перед людьми, сама стала його дружиною. Отже, тепер мала поводитися як дружина.

У ванній Лера зачинилася й довго не могла поворухнутися. Потім увімкнула воду й стала під прохолодні струмені. Холод трохи протверезив, але не заспокоїв. Думки плуталися. Вона не знала, скільки минуло часу, аж поки різкий стукіт у двері не змусив її здригнутися.

— Леро! — голос Кирила пролунав роздратовано. — Ти там заснула?