Знахарка знайшла дівчину раніше за інших і прийняла рішення, яке змінило подальший хід подій

Рюкзак Оксани Левченко пахнув синтетикою й надією. Вона купила його спеціально для цієї поїздки, щоб мати вигляд серйозної дослідниці, а не студентки, яка й досі плутає латинські назви рослин. Їй був двадцять один рік, вона навчалася на останньому курсі біологічного факультету, і нарешті її помітив сам Роман Кравченко, доцент, за яким дівчата на потоці зітхали так голосно, що лектор із сусідньої аудиторії скаржився на шум.

— Оксано, ти впевнена, що тобі потрібен увесь цей гербарій? — Подруга Марина сиділа на краю ліжка, бовтаючи ногами й із неприхованою заздрістю розглядаючи приготовані речі.

— Кравченко ж сказав, що все знайдемо на місці. Краще перестрахуватися. — Оксана застебнула блискавку на рюкзаку, відчуваючи, як по спині пробігає приємний холодок передчуття. — Роман Петрович казав, що матеріал унікальний. Для диплома — саме те.

— Роман Петрович, — протягнула Марина, закочуючи очі. — Чула б ти себе. Він що, вже на «ти» з тобою?

Оксана відчула, як палають щоки.

— Не вигадуй. Він просто… уважний викладач.

— Ага. Уважний, — хмикнула Марина, але в її голосі звучала неприхована заздрість. — Мені б такого наукового керівника. А то мій навіть тему нормально сформулювати не може.

Телефон завібрував у кишені джинсів. Повідомлення від Романа Петровича: «Чекаю біля головного входу. Не запізнюйся».

Смайлик видався Оксані особливо теплим, майже дружнім. Вона схопила рюкзак, вискочила з кімнати гуртожитку, на ходу крикнувши Марині:

— Побачимося за кілька днів!

Машина Романа виявилася не професорським старим седаном, а цілком сучасним кросовером темно-синього кольору. Він стояв, прихилившись до капота, у світлій сорочці з підкоченими рукавами, зовсім не схожий на суворого доцента з кафедри. Йому було тридцять шість років, але виглядав він молодшим: спортивна статура, акуратна щетина, розумні сірі очі за окулярами в тонкій оправі.

— Готова до наукового подвигу? — спитав він, усміхаючись, і відчинив їй дверцята з боку пасажирського сидіння.

Оксана кивнула, почуваючись героїнею якогось фільму про захоплених дослідників. Перші пів години дороги Роман розповідав про її майбутнє, про те, як рідко трапляються студенти зі справжнім інтересом до науки, про те, як він бачить її потенціал, про можливу аспірантуру. Його голос був м’який, заколисливий, слова лягали в свідомість Оксани, мов теплий мед.

— Знаєш, я відразу помітив тебе на першій лекції, — говорив він, позираючи на неї краєм ока. — Ти одна записувала, коли всі інші втупилися в телефони. Це рідкість.

— Мені просто цікаво, — пробурмотіла Оксана, відчуваючи, як теплішає всередині від похвали.

— Це видно. У тебе очі горять, коли ти слухаєш. Це дорогого варте.

Ліс починався непомітно: спершу рідкі берези вздовж дороги, потім густа стіна ялин, а далі асфальт змінився ґрунтівкою, і машина поїхала повільніше, підстрибуючи на вибоїнах. Оксана глянула на екран телефону: сигнал зник.

— Зв’язок помер, — спробувала вона пожартувати, але голос прозвучав трохи напружено.

— Добре хоч не заблукаємо. Я тут щоліта буваю, — відповів Роман спокійно. — Знаю кожну стежку.

Ще за двадцять хвилин він звернув із ґрунтівки на ледь помітну колію між деревами. Тут було глухо: жодного звуку цивілізації, тільки шелест листя й сюрчання коників.

Оксана відчула легку тривогу, яку тут же спробувала заглушити: вона ж із викладачем, що може статися? Машина зупинилася на невеликій галявині. Роман заглушив двигун.

Тиша навалилася щільно, мов вата.

— Ось і приїхали, — сказав він і обернувся до неї.

Його обличчя змінилося, ніби хтось зняв маску. М’яка усмішка зникла, очі за скельцями окулярів стали холодними, майже порожніми.

— Оксано, ти ж розумієш, що допомога викладача не безкоштовна? — Голос звучав рівно, майже по-діловому.

Оксана не відразу зрозуміла. Мозок відмовлявся складати слова в сенс.

— Що? Я не розумію.

— Розумієш. — Роман простягнув руку й важко, владно поклав її на коліно. — Розумна дівчинка. Я рік ставив тобі п’ятірки, віддав найкращу тему диплома. Думаєш, я це з доброти?

Його рука стиснулася сильніше. Оксана спробувала відсунутися, але вперлася спиною в дверцята.

— Романе Петровичу, я…

— Не ламайся! — Він усміхнувся, але в цій усмішці не було нічого людяного. — Ти ж не дурна. Знаєш, скільки таких, як ти, мріють про мою увагу? Ти обрана. Радій!

Його рука ковзнула вище. Оксана раптом зрозуміла все одразу — наче від удару під дих. Вона смикнула ручку дверцят, випала з машини, перечепилася, впала на коліна. Земля під долонями була тверда, вкрита сухими голками. Вона схопилася й побігла.

— Куди ти? — Голос Романа пролунав майже весело, ніби вони грали в якусь гру.

Ліс прийняв її: гілки шмагали по обличчю, коріння чіплялося за ноги, повітря обпікало легені. Вона чула, як він біжить за нею, чула тріск гілок, важке дихання.

Він був швидший, сильніший. Він наздогнав її біля поваленої берези. Далі були біль, страх і крах усього світу.

Небо над головою з блакитного ставало сірим, потім темно-синім, але Оксана вже не помічала. Вона лежала в траві, не в змозі поворухнутися, і дивилася в одну точку, доки її тіло не перестало бути її тілом.

Грюкнули дверцята машини. Кроки. Щось важке впало поруч — її рюкзак.

— Сама дістанешся, не маленька, — кинув Роман згори вниз, застібаючи ремінь. — І мовчи. Все одно ніхто не повірить малолітній дурепі проти доцента.

Мотор завівся. Машина поїхала. Залишилася тиша — глуха, байдужа…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇