Він знайшов наречену в хащі ледь живою, але найбільше його вразило її тихе попередження

Холодний травневий ранок ледь пробивався крізь густі осикові крони. Над озером лежав щільний білястий серпанок, ховаючи далекий берег, а вологе повітря пахло торішнім листям, темною водою й сирою корою. О такій порі будь-який звук розносився далеко: плескіт біля очерету, лопотіння пташиних крил, рипіння сходинки під важким чоботом.

Тарас Миронович Савчук вийшов зі сторожового будинку й на кілька секунд затримався на ґанку, розтираючи закоцюблі долоні. Цей міцний дім поставив іще його батько — на самому краї заповідної території, там, де розбита ґрунтівка звужувалася до лісової стежки. Низькі стелі, маленькі вікна, масивні стіни й тиша давно стали продовженням характеру самого господаря: стриманого, надійного й звиклого жити на самоті.

Він викотив із сараю старий мотоцикл із коляскою й завів двигун. Різкий тріск розпанахав сонну тишу, знявши з мілини довгоногу чаплю. Тарас не любив цього шуму, але пішохідний обхід більш як двадцяти кілометрів берегової лінії забрав би цілий день, а йому треба було перевірити заборонену зону до того, як браконьєри встигнуть забрати нічний улов.

За останній місяць чужі сітки знаходили вже тричі. На сьомому кілометрі Тарас помітив на молодій осиці свіжий світлий слід: кору було здерто довгим косим ударом. Він заглушив мотор, спустився до води й розсунув лозняк. Між двома вербами натягнули трьохстінну сітку, у якій безпорадно билися дві невеликі рибини й щучка.

Злість у ньому завжди підіймалася без крику — важка, мовчазна, майже нерухома. Тарас записав місце в блокнот, зробив кілька знімків, акуратно змотав мокру сітку й прибрав її в коляску. Міські приїздили сюди відпочивати, милувалися лісом, а потім лишали по собі капкани, волосінь і сміття, ніби у води не було господаря й пам’яті.

Він продовжив об’їзд, ведучи мотоцикл між стіною лісу й сірою гладінню озера. Думки самі повернулися до доньки. Оксані, його доньці від попередніх стосунків, нещодавно виповнилося двадцять вісім; вона працювала в міській бібліотеці, і вони не бачилися чотири місяці. Сварки між ними не було, але кожен наступний дзвінок чомусь ставав важчим за попередній, а слушна мить усе не наставала.

Біля старої вільхи Тарас раптом ударив по гальмах. У пожухлій осоці, кроків за двадцять від кромки води, біліло щось надто яскраве для тьмяного світанку. Спершу він вирішив, що туристи кинули великий шматок плівки, потім подумав про пінопласт, прибитий вітром до берега. Однак біла пляма мала людські обриси.

За кілька кроків він побачив пишну спідницю, вимазану болотяною багнюкою. Над жорстким корсетом синіли оголені плечі. Молода жінка лежала на боці, підібгавши ноги, а її руки були вивернуті назад і стягнуті тонким шнуром. Намокле світле волосся прилипло до скронь, у роті темнів тугий кляп зі скрученої фати.

Тарас опустився поруч навколішки. Обличчя дівчини здавалося восковим, губи посіріли, вії не здригнулися навіть тоді, коли він гукнув її. Він притиснув пальці до шиї під самою щелепою й завмер, рахуючи секунди. Спочатку не відчув нічого, потім під шкірою ледь помітно штовхнулася тонка, рідка жилка.

Вона ще жила. Нічний холод біля води опускався майже до трьох градусів, і кілька годин у відкритій сукні могли стати смертельними. Тарас витяг ножа, обережно розсік капрон на зап’ястках і відзначив про себе два контрольні вузли: в’язав хтось упевнений, хто знав, як не лишити зв’язаному ані найменшого люфту.

Коли він звільнив рот дівчини, її тіло раптом здригнулося. Груди різко піднялися, з горла вирвався хрипкий вдих, але свідомість не повернулася. Тарас зняв ватник, закутав дівчину й притиснув долоні до крижаних плечей, намагаючись передати бодай трохи тепла. Піднімаючи її із землі, він вразився, якою легкою вона виявилася.

На одну болісну мить йому згадалася чотирирічна Оксана, що засинала в нього на руках дорогою додому. Він відігнав спогад, посадив дівчину в коляску й притримав її голову біля свого плеча. Назад мотоцикл ішов повільно, підскакуючи на корінні, а Тарас увесь час повторював упівголоса одне й те саме: щоб вона трималася, дихала й не сміла йти тепер, коли він уже знайшов у неї слабкий пульс…

Йому доводилося водночас стежити за стежкою й за ледь помітним рухом тіла перевіряти, чи підіймаються її груди. На особливо глибокій вибоїні дівчина безвольно хитнулася, і Тарас зупинив мотоцикл, щоб знову перевірити дихання. Кілька секунд здалися нестерпно довгими, поки біля його долоні не з’явився слабкий теплий видих. Після цього він їхав іще обережніше, вибираючи кожен корінь і боячись втратити час не менше, ніж боявся зашкодити їй поспіхом…