Бандити сміялися з самотньої знахарки й вимагали данину, але після зустрічі зіткнулися з незбагненним

2 листопада 1987 року в морзі районної лікарні патологоанатом, який за 30 років служби надивився на потопельників, повішених і зарізаних у п’яному чварі, попросив санітара накрити обличчя небіжчика простирадлом. Не тому, що обличчя було понівечене: на ньому не було жодної подряпини, просто дивитися на цей вираз було неможливо. Так не виглядають люди, які потонули. Так виглядають люди, які перед смертю побачили щось, чому немає назви.

А потім почалися дивності. Небіжчика витягли з болота, де води було по пояс. Дорослий, здоровий чоловік міг би просто встати й вийти, але він лежав долілиць, а м’язи його так звело, що санітарам довелося ламати пальці, аби розтиснути правий кулак. Кисть цієї руки була чорна, висохла, наче в мумії, хоча три тижні до того на ній не було ані єдиного синця.

Коли кулак нарешті розтиснули, на оцинкований стіл посипалися мокра земля, собаче ікло та мідна монета. Копійка 1924 року. Капітан міліції, який стояв поруч, зблід, бо достеменно знав: цієї монети не було в жодному описі. Вона не могла опинитися в руці мерця. Зате він бачив її раніше — у пальцях однієї старої, яка жила сама посеред лісу.

Небіжчика звали Артем Лісовський. Ще недавно його боялося все селище. Він ламав людям пальці серед білого дня, і ніхто не смів навіть повернути голови. Він не вірив ані в Бога, ані в чорта, ані в радянську владу. Він вірив лише в силу. І якось восени вирішив, що сила дає йому право забрати те, що йому не належить.

Це історія про те, як четверо дужих чоловіків поїхали до лісу по легкі гроші, а назад не повернувся ніхто, принаймні колишнім, і про те, чому навіть найвідмороженіші бандити дев’яностих потім роками об’їжджали цей ліс десятою дорогою.

Усе почалося 14 жовтня, на Покрову. Того дня над селищем Каменка, загубленим у навколишніх лісах, із самого ранку сіяв крижаний дощ упереміш із мокрим снігом. Старі казали, що Покрова — це перше зазим’я, день, коли земля засинає до весни. І хто цього дня накличе біду, той до весни її не позбудеться.

Але Артема Лісовського народні прикмети не цікавили. Його цікавив лише сухий хрускіт, із яким ламається людський палець. За ринковими ятками в багнюці корчився кооператор. Він притискав до грудей пакет із вареними джинсами й скиглив, розмазуючи по обличчю кров упереміш із чорноземом. Тиждень тому він вирішив, що може платити не всю частку. Тепер він розумів, як сильно помилився.

Лісовський, якого в районі звали просто Князем, гидливо витер шкіряну рукавичку об полу довгого плаща. Йому було 27 років. Колишній майстер спорту з боксу, вигнаний із комсомолу за бійку, він одним із перших у районі збагнув головне правило нового життя. У перебудову правий той, у кого кулак важчий.

Він сколотив бригаду з колишніх спортсменів і дворової шпани та підім’яв під себе все, що приносило гроші: ринок, таксистів, цеховиків, підпільних торговців горілкою, яких за часів сухого закону розвелося стільки, що вистачало на всіх. Навколо снували люди, тягли сітки з картоплею, торгувалися за дефіцитні чоботи, і ніхто, жодна людина не подивився в бік побиття.

Страх у вісімдесят сьомому році вже пахнув інакше. Це був не страх перед партією чи КДБ. Це був тваринний жах перед новою силою, що підіймалася з підвальних качалок і боксерських залів. Силою, яка не знала ані закону, ані жалю.

Князь закурив і кивнув своїм. Бійці, мов ворони, накинулися на товар. У ту мить Артем Лісовський почувався господарем життя. Він ще не знав, що через 17 днів повзтиме чорною болотною водою, скиглячи від жаху, і молитиме Бога, в якого ніколи не вірив, лише про одне: щоб усе якнайшвидше скінчилося.

Увечері бригада зібралася в єдиному пристойному ресторані селища. Усередині пахло перепаленим маслом, дешевим тютюном і важкими солодкими парфумами. На пропаленій скатертині лежала купка пом’ятих рублів — виторг за тиждень. Князь перебирав купюри, і обличчя його потемніло. Цього ледве вистачало на поточні витрати та конверти для потрібних людей у погонах.

А хотілося зовсім іншого. Хотілося новеньку дев’ятку кольору «мокрий асфальт» замість своєї вишневої вісімки. Хотілося шкіряний диван, відеомагнітофон, золотий ланцюг завтовшки з палець. Селище було маленьке, а апетити Князя зростали швидше, ніж опадало листя…