Лариса збирала чоловіка на ювілей і вирішила викинути старий костюм, аж раптом знайшла в кишені несподівану річ

Варвара Романівна із задоволенням спостерігала з вікна, як мотоцикл із переодягненим Гордієм зникає за поворотом. Перш ніж засмикнути важку штору, вона дозволила собі вдихнути запах бузку. Весна завжди дратувала її надмірною ніжністю, але сьогодні навіть цей солодкий аромат здавався доречним. День складався вдало.

— Каву, — коротко розпорядилася вона.

Їй принесли велику чашку міцного, гіркуватого напою. Варвара визнавала лише цю суміш, яку для неї діставали особливим каналом. У всьому, що стосувалося звичок, вона була сталою. У всьому, що стосувалося помсти, — терплячою.

Мало хто знав, ким вона була колись і чиєю жінкою вважалася в давні часи. Її сердечний друг, на прізвисько Яструб, тримався високо навіть серед небезпечних людей. Його поважали, боялися, до нього прислухалися. Він загинув через зраду людини, якій зумів довіритися надто близько. Зрадник вийшов сухим із води, перечекав бурю, змінив оточення, гроші, звички і з часом перетворився на солідного бізнесмена з бездоганним обличчям. Про минуле він волів не згадувати.

Він не знав головного: жінка Яструба тоді вижила.

Тридцять років тому машина пішла у воду після підлаштованої аварії. Варвара вибралася з тонучого салону, допливла до берега, мокра, приголомшена, майже не розуміючи, де верх, де низ. Яструб був непритомний. Вона намагалася дістатися до нього, але вода забирала машину надто швидко. Рішення врятуватися самій потім усе життя стояло в її пам’яті крижаним уламком. Коли значно пізніше вона побачила у відомому фільмі сцену загибелі людини в холодній воді заради порятунку коханої, плакала так, як не плакала навіть у день власної втрати. Не через кіно. Через те, що знала: іноді живим лишається той, кому потім важче…