Ірина купила недорогий будинок для себе й дітей, але в дальній кімнаті на неї вже чекала літня жінка

У розкриту долоню Ірини лягла ціла в’язка ключів. На бляшаній бирці цвяхом було видряпано: «Дім». Ілля передавав їх тут-таки, на ґанку, кваплячись, — так поспішають позбутися чужої речі, яку неприємно тримати в себе. Ні столу, ні контори. Уже спускаючись зі сходинок, він озирнувся:

— У дальній кімнаті ще дещо залишилося. До вечора не чіпайте, гаразд? Приїдуть, заберуть.

— Добре, — відповіла Ірина.

Він махнув їй рукою й сів у сіру машину з пом’ятим крилом. Рушив так різко, що стара поштова скринька зірвалася з хвіртки й зависла на єдиному цвяху, розгойдуючись. Ірина провела машину поглядом. Потім роздивилася ключі в долоні й звела очі на будинок.

Дошки обшивки колись пофарбували в зелене; тепер вони вицвіли до сіро-зеленого. Маленький дерев’яний будинок виходив на вулицю трьома вікнами з різьбленим листям на лиштві. Над ґанком був навіс, позаду будинку — яблуні, смородина й грядки, на яких лобода виросла до пояса. Стояв жовтень. Тиховербове лежало неподалік міста, на високому річковому березі.

— Мамо, тепер це наше? — запитав Максик.

Дев’ятирічний хлопчик із рюкзаком, що зсунувся на одне плече, розглядав будинок із серйозністю дорослого чоловіка, який купив річ і тепер шукає в ній підступ.

— Наше.

— Назавжди?

— Назавжди.

Аня вже мчала до яблуні: у траві під нею ще лежали останні яблука, так ніким і не зібрані. П’ятирічній дівчинці ставити запитання не знадобилося.

До вечора поралися з переїздом. Їхнє майно вмістилося у двох валізах і шести картонних коробках; окремо везли розібрані дитячі ліжка, телевізор, холодильник, куплений із рук ще за життя чоловіка, і швейну машинку. З машинкою Ірина не розлучилася б ні за які гроші. Водій найнятої в місті вантажівки допоміг занести холодильник і ліжка. Коли він поїхав, решту довелося перетягувати самим.

У будинку було три кімнати й кухня. Для дітей Ірина відразу вибрала маленьку прохідну. Велика виходила вікнами на вулицю, а дальня була за кухнею, з вікном у сад. Повз її зачинені двері Ірина за день проходила не раз. Щоразу згадувала умову: залишеного не чіпати, увечері по нього приїдуть.

Близько сьомої вечора довелося ввімкнути світло. Ірина поставила чайник на плиту й дістала з коробки з посудом три кухлі. У великій кімнаті діти вмостилися просто на голій підлозі з бутербродами з ковбасою. Аня їла, уже куняючи. Обіцяної машини все не було.

О 20:00 Ірина набрала Іллю й почула, що абонент недоступний. О пів на дев’яту вечора спробувала знову — з тим самим результатом.

Близько дев’ятої вечора вона вирішила: нехай забирають завтра, але залишати кімнату до ранку, навіть не зазирнувши, не можна. Хтозна, що там: продукти, які зіпсуються, кішка. Вона взяла в’язку й відшукала найменший жовтий ключ. Утім, скористатися ним не довелося: двері подалися від поштовху.

На порозі Ірина зупинилася. У смузі кухонного світла було видно чиїсь складені на колінах руки, начищені чорні туфлі й металевий кутик валізи. На залізному ліжку сиділа літня жінка. Спину вона тримала рівно, а на колінах у неї лежало темно-синє драпове пальто, акуратно складене навпіл.

У самій кімнаті світла не було. Зі стін уже зняли фотографії, залишивши невицвілі прямокутники; стіл стояв голий, дверцята порожньої шафи були відчинені. На ліжку лежало тонке покривало. Поруч із ним чекала стара коричнева валіза з металевими кутиками, замкнена на обидва замки. Жінка була у вихідних туфлях і хустці, пов’язаній рівно під підборіддям, як ото збираються до міста.

— Ви з пансіонату? — Вона підвела голову. Голос звучав чемно, неголосно, з хрипотою, яка буває після довгого мовчання. — Син казав, по мене приїдуть. Я вже готова. Ще з обіду.

Відповісти Ірина не змогла. Ззаду підійшли діти: Максик тримав сестру за руку, а та сонно терла кулачком очі.

— Мамо, а це хто? — прошепотів він.

Побачивши дітей, жінка здригнулася на обличчі. Їй вистачило їхньої появи, коробок у коридорі й чужих кухлів, які виднілися на кухонному столі, щоб зрозуміти все раніше, ніж Ірина знайшла слова.

— Отже, ви не з пансіонату.

— Ні. Ми сьогодні купили будинок. Тепер житимемо тут.

Повільний кивок був схожий на згоду з давно відомим. Жінка подивилася на пальто й почала водити долонею по одному місцю, розправляючи складку. Проводила знову й знову, хоча тканина лежала рівно…