Лікарі лише розводили руками, віщуючи йому швидкий кінець. Деталь, що позбавила всю клініку дару мови

— Ця жінка дивна.

— Вона робить те, чого не робили інші, — сказала Мутайма. — Дивиться на вас не як на шейха, а як на людину.

— І це небезпечно, — тихо промовив він. — Бо я починаю вірити, що я ще людина.

А у своїй кімнаті Наталя писала короткого листа доньці: «Машуню, у мене все добре. Робота важка, але я тримаюся. Тут усе схоже на казку, тільки в казці принц, а тут — людина з розбитим серцем. І, мабуть, саме тому я не можу піти». Вона поставила крапку й закрила ноутбук. За вікном шумів вітер, і десь далеко, в іншому кінці палацу, шейх Самір Аль Захир уперше за багато місяців не кричав уві сні.

Відтоді, як сталася перша відкрита сварка, минув тиждень. У палаці запанувала дивна тиша, ніби буря причаїлася, вичікуючи. Наталя вже знала: спокій тут — ілюзія, а мовчання шейха завжди віщує чергове випробування. Того ранку вона ввійшла до його кабінету, щоб провести плановий огляд. Шейх сидів за масивним столом, перегортаючи папери. На ньому був строгий білий костюм, погляд — крижаний.

— Докторко, — промовив він, не підводячи очей, — сьогодні ми змінимо розпорядок.

— Яким чином?

— Ви більше не контролюватимете мої ліки.

Наталя кліпнула.

— Перепрошую, господарю, але це неможливо.

— Це наказ.

— А я не підкоряюся наказам, які шкодять пацієнтові.

Він повільно підвів голову:

— Ви забуваєтеся, докторко?

— Ні, просто пам’ятаю, навіщо тут.

Його очі блиснули:

— Ви думаєте, що знаєте, що мені потрібно?

— Думаю, що знаю, чого вам не потрібно. Смерті від чергового нападу.

Він підвівся, підійшов ближче, нахилився майже до самого її обличчя:

— Ви не маєте права говорити зі мною в такому тоні.

— А ви не маєте права знущатися з людей, які намагаються вам допомогти.

Кілька секунд тиша дзвеніла, мов натягнута струна. Потім шейх різко відсторонився.

— Добре. Доведіть, що ви маєте рацію. Сьогодні ви відповідатимете за все. Якщо мені стане гірше, ви звільнені.

— Згодна.

Він примружився:

— Без страху?

— Без ілюзій, — відповіла Наталя й розвернулася до столу, ніби розмову закінчено. Він уперше за довгий час не знайшов, що відповісти.

Той самий день минув у напрузі. Шейх не виходив із кімнати, а коли Наталя принесла обід, тарілка залишилася недоторканою.

— Ви не їли, — сказала вона.

— Не хочу.

— Тоді я залишуся, доки не поїсте.

— Ви вперта, — холодно зауважив він.

— І цим рятую життя. Не лише вам.

Він мовчав, але за кілька хвилин усе ж узяв ложку. З кожним ковтком його погляд ставав м’якшим, і Наталя помітила: за впертістю ховається втома, майже дитяча. Коли він закінчив, сказав тихо:

— Ви нагадуєте мені одну жінку. Вона теж ніколи не здавалася.

— Вашу матір?

Він похитав головою: