Маля бідної покоївки заповзло до кабінету ватажка банди…

— Роботу ти не втратиш, — сказав він.

Оксана дивилася на нього, не рухаючись. На її обличчі лишався той самий переляк, тільки тепер до нього домішалося здивування. Вона навіть глянула на малечу, ніби там можна було знайти пояснення почутому.

— Пробачте… Я не зрозуміла.

— Звільняти тебе я не збираюся.

Довелося повторити це ще раз. Сам він говорив майже діловим тоном; інакше поки не вмів. Бачачи, що Оксана все одно не може зрушити з місця, Андрій звелів пройти до вітальні й сісти. Розмовляти в коридорі він більше не хотів.

Вона пішла слідом, але біля входу знову зупинилася. Світло-сірий диван був знайомий їй до кожної складки: три роки щоп’ятниці вона приводила його до ладу. Сісти на нього виявилося важче, ніж зізнатися в таємно принесеній дитині. Нарешті Оксана вибрала крісло й вмостилася на самому краєчку, склавши руки на колінах.

Андрій сів навпроти. Дівчинку він і далі тримав, бо не уявляв, як перекласти її й не розбудити. Оксана сиділа з такою рівною спиною, ніби навіть зараз від неї вимагали не відпочинку, а бездоганного виконання нового обов’язку.

— Розкажи мені, як ти живеш.

— Що саме ви хочете дізнатися?

— Де батько дитини. Чи є рідні. Чому тобі недоступні ясла за двісті тисяч на місяць, хоча ти працюєш тут. Мені треба зрозуміти все, Оксано.

Вона вдивлялася в нього, чекаючи підступу. Особисте запитання з його вуст раніше майже неможливо було уявити. Але він не квапив, не підказував зручних відповідей, і потроху недовіра поступилася місцем втомленій готовності говорити. Оксана заговорила неголосно, перелічуючи обставини свого життя без жодного прохання пожаліти її.

Доньку звали Софією. Її батько пішов із орендованої кімнати того дня, коли дізнався про вагітність. Сказав, що дитина завадить його планам, що він поки не готовий, зібрав сумку й більше не з’явився. Де він тепер, Оксана не знала. Розшукувати його їй не хотілося.

Батьки загинули в аварії на заміській трасі, коли їй було дев’ятнадцять. Братів і сестер не було. У далекому селі лишалася літня тітка, але вони не спілкувалися з її дитинства. На цьому перелік людей, яких можна було назвати рідними, закінчувався. У місті не було кому навіть ненадовго потримати Софію, поки мати зайнята.

За її існуванням регулярно стежив хіба що орендодавець: першого числа перевіряв, чи надійшли гроші за житло. Усе інше лишалося справою самої Оксани. Вона не скаржилася на господаря кімнати, не намагалася зробити розповідь страшнішою. Від того Андрій особливо виразно чув, скільки самотності вміщувалося в цих буденних поясненнях.

Поруч працював приватний центр «Сонячний зайчик» із цілодобовими яслами. Оксана одного разу дійшла туди, поговорила із завідувачкою у світлому кабінеті й отримала договір. Надрукована сума виявилася більшою за її місячний заробіток. Обговорювати умови після цього було марно. Вона всміхнулася з ввічливості, вийшла під дрібний дощ і всю дорогу додому проплакала на задньому майданчику тролейбуса.

Андрій не перебивав. Звичні слова втіхи тут прозвучали б порожньо, а інших він іще не знаходив. Перед ним сиділа людина, яка три роки прасувала його сорочки, прибирала кухню, натирала підлогу. Він знав час її приходу й вимоги до її роботи. Про її життя до цього ранку не знав нічого.

П’ять хвилин запізнення помічав справно. За контрактом робочий день починався о сьомій, ліфт привозив Оксану о сьомій нуль п’ять. Ця невідповідність його дратувала, тоді як усе, що стояло за нею, навіть не спадало на думку. Тепер ті самі п’ять хвилин уявлялися частиною чужого дня, про який він жодного разу не захотів спитати.

Коли Оксана закінчила, у кімнаті стало чути дихання Софії. Мати глянула на Андрія з виснаженою настороженістю.

— Навіщо вам усе це, Андрію Павловичу? Чому ви питаєте?

Готової відповіді не було. Милосердя ніколи не належало до його звичок. Він не вважав себе доброю людиною й не домагався такої репутації. Життя, яке він обрав, учило приховувати слабкість і не відволікатися на чужі біди. Але застосувати ці правила до дівчинки, що спала в нього на плечі, раптом виявилося неможливо.

Ще недавно розмова завершилася б звільненням, і Андрій повернувся б до справ. Тепер він не міг просто поставити крапку. Нічого про себе ще не вирішив, не знав, що робитиме завтра, однак уже розумів: удавати, ніби цього ранку не було, не вийде. Оксана чекала його слів, а йому самому потрібен був хоча б короткий перепочинок.

Він підвівся разом із дитиною й ненадовго пішов до кабінету. Верхня шухляда столу відчинялася звичним рухом. Під нерозпечатаними звітами лежали чотки з оливкового дерева, що лишилися від батька. Від дня похорону, майже двадцять років, Андрій до них не торкався. Тепер пальці самі затрималися на гладеньких намистинах.

Він не вийняв чотки. Просто постояв біля столу, відчуваючи під пальцями дерево, а біля плеча — тепло заснулої Софії. Потім зачинив шухляду й повернувся. Оксана не змінила пози: та сама рівна спина, ті самі руки на колінах, те саме чекання, у якому їй було звичніше жити, ніж у надії.

— Завтра почнемо змінювати тутешній порядок, — сказав Андрій. — Поки не питай, як саме. Я ще й сам не все розумію. Але далі так, як було, не лишиться. Ти чуєш мене?

Вона кивнула. По очах він бачив: сенсу його слів Оксана не вловила, лише підкорилася інтонації. За великими вікнами лежала ріка, освітлена денним світлом. Зовні квартира лишалася незмінною, і лише людина, що тримала дитину, вже не могла дивитися на неї так, як дивилася вранці…