Мама залишила мені спадок і дивного листа, попросивши поки що приховати правду від дружини

Потім почалися довідки, коридори, морг, ритуальні послуги, папери, чужі байдужі обличчя. Усе те буденне, що навалюється на людину одразу після смерті близького і вимагає дій саме тоді, коли руки не слухаються. Рідня Оксани з’явилася лише ввечері напередодні похорону. Усі троє зайшли поважно, майже урочисто, як люди, що прийшли не попрощатися, а зафіксувати свою присутність.

Я їздив з одного місця в інше, підписував бланки, відповідав на запитання, обирав те, що обирати неможливо: тканину, вінок, час, машину. Щоразу ловив себе на дивній думці, що все це стосується ніби не мами, а якогось далекого персонажа з чужої історії. Так психіка рятує від остаточного обвалу: відсуває жах на відстань, перетворює біль на список справ. Та цей список не ставав легшим від того, що поруч майже нікого не було.

Мирослава швидко обійняла мене, сухо торкнувшись щокою. Тарас простягнув широку долоню й скривив губи у своїй звичній напівусмішці. Я завжди відчував у ній щось оцінювальне, та раніше списував на особливості характеру. Того вечора це відчуття стало особливо неприємним: він ніби не співчував, а подумки оглядав кімнати, меблі, шафи.

Оксана трималася поруч із ними дивно спокійно. Вона то поправляла на столі серветки, то прибирала з тумбочки ліки, то питала мене, чи не треба чогось, але в кожному її русі було більше господарської діловитості, ніж втрати. Я тоді був надто розбитий, щоб чіплятися до відтінків. Мені хотілося лише, щоб хтось узяв на себе бодай частину цих нескінченних дрібниць. Та навіть крізь заціпеніння я відчував: вони прийшли не підтримати, а зайняти місце. Теща говорила тихо, але розпоряджалася впевнено; Тарас без сорому заглядав у кімнати, затримувався біля книжкової шафи, біля старого серванта, біля дверей мамчиної спальні. Усе це відбувалося ніби в межах допомоги, але лишало по собі липке відчуття чужого вторгнення.

Пізніше, коли метушня на хвилину стихла, я вийшов на балкон вдихнути холодного повітря. Повертаючись, почув із коридору приглушену розмову. Тарас говорив низько, але досить виразно:

— Треба обережно з’ясувати, що лишилося на рахунках. Поки він нічого не оформив. Якщо там справді те, про що говорили, зволікати не можна.

Я зупинився. Мирослава стояла поруч із ним майже впритул. Коли вони помітили мою тінь, обидва різко замовкли. Теща тут же поправила комір і надто голосно спитала, чи не поставити чаю. Я пройшов повз, удаючи, що нічого не почув, але запитання вчепилося в мене мертвою хваткою: звідки їм було знати про мамині заощадження, якщо навіть я, її рідний син, нічого про них не знав…