Вона тікала від минулого, та в лісі натрапила на таємницю, пов’язану з її власним життям
Коли наглядач Кравчук копняком перекинув жерстяну миску просто до ніг Оксани Дорошенко, він і уявити не міг, що менш ніж за добу ця мовчазна жінка триматиме на руках людину, через яку може завалитися все, чим він сам, його начальство й ті, хто платив їм за покору, жили останні сім років.
— Знову добра знайшлася, Дорошенко? — протягнув він, спостерігаючи, як вона повільно опускається навколішки й підбирає з промерзлої землі сірі шматки картоплі, обліплені багнюкою. — Чужа кров тобі дорожча за власну пайку?
Оксана не відповіла. За роки в колонії вона навчилася мовчати так, ніби мовчання було не поразкою, а останнім уцілілим правом. Говорити з Кравчуком означало віддати йому ще одну частину себе, а в неї й без того майже нічого не лишилося.
Вона підвелася, витерла долоні об ватяні штани й повернулася в стрій. Жінки з лісової бригади стояли між штабелями колод, схожі на вицвілі тіні на білому снігу. З рота в кожної йшла пара, обморожені пальці стискали сокири, десь позаду сипло тарахкотів старий лісовоз. У повітрі змішалися солярка, мокра ватянка, кислий запах барака й хвоя. Колись цей запах був для Оксани запахом дому. Тепер він в’їдався в легені, як нагадування про те, що навіть спогади вміють ставати кайданами.
Десять хвилин тому вона перев’язала руку Зіні Косій — тій, зі старої партії, похмурій і вічно голодній. Сокира зісковзнула, долоню розсікло майже до кістки, а медпункт, як завжди, мав відкритися лише після перезміни. Оксана роздерла свою нижню сорочку на смуги, перетягнула рану, спинила кров. Кравчук бачив усе. І все одно вибив у неї з рук миску — не за порушення, не за зухвалість, а просто щоб нагадати: тут милосердя теж вважається самовіллям.
«Чужа життя дорожче пайки?» — повторив він. Так, Кравчуку. Саме так. Це було останнє, чого вони не змогли в неї відібрати.
Сім років тому в Оксани було ім’я, а не номер. Фельдшерка Дорошенко, швидка допомога при селищній лікарні, виклики вночі, розбита машина, запах йоду й мокрих чобіт у коридорі. Тепер у неї була бирка на грудях і вирок за вбивство геолога Кирила Волошина — злочин, до якого вона не мала стосунку жодною секундою свого колишнього життя.
Увечері, коли бригаду погнали назад до зони вузькою дорогою між соснами, конвоїр Середюк, молодий, самовпевнений і значно менш уважний, ніж Кравчук, відстав від строю. Він зупинився біля штабеля, закурив, прикривши вогник долонею від вітру. Дорога спершу спускалася вниз, потім зникала за поворотом, де починалася вже не робоча ділянка, а справжній ліс — глухий, чорний, безкрайній.
Стара Палажка, що відбувала, здається, не перший і не другий строк і знала місцеві стежки краще за будь-якого конвоїра, нахилилася біля Оксани, ніби поправляючи обмотку на валянку.
— За темним ключем, у розпадку, живе старий, — ледь чутно сказала вона. — Левко. Мисливець. Було діло, виводив звідси людей. Не питай, звідки знаю. Підеш — тримайся заходу. На північ не сунься, там болото без дна.
Оксана не спитала, чому стара говорить це саме їй. У колонії в старих жінок були свої рахунки зі світом: інколи вони розплачувалися чужим шансом за те, чого собі вже не могли повернути. Оксана й тоді не думала тікати. До того самого вечора не думала…
