Мати виставила доньку з квартири заради молодого нареченого. Сюрприз, який чекав на жінку після дзвінка три місяці потому
— він нахабно ступив усередину кімнати, засунувши за собою засув. Клацання замка пролунало як постріл. — Посидимо, поговоримо за життя. Ти дівчинка хороша, покладиста, мені такі дуже подобаються. Я тебе з першого дня примітив, як ти зі своїм рюкзачком прийшла.
— Дякую за пропозицію, але я дуже втомилася за зміну, — її голос затремтів.
— Втомилася вона… Бідолашна, — він хижо хмикнув і раптом різким ривком скоротив відстань між ними. Його важка, спітніла рука владно лягла їй на талію, притягуючи до себе. — А я от зараз візьму й допоможу тобі розслабитися. Ти тільки дурненьку не вмикай і не ламайся. Усі через це проходять, життя таке. Зате потім як сир у маслі кататимешся.
Світлана в жаху відсахнулася, але боляче вперлася спиною в холодну стіну. Тікати було нікуди.
— Відпустіть мене! Приберіть руки!
— Чого ти верещиш, як навіжена? — він розлютився, притиснувся до неї всім своїм важким тілом, обдавши обличчя нудотним перегаром і запахом нечишених зубів. — Сама сюди прийшла! Сама на ці умови погодилася! Ти що, реально думаєш, Сергій твій просто так тобі безкоштовне житло вибив? За гарні очі? Відпрацьовувати треба, люба.
— Я піду! — голос Світлани зривався на істеричний вереск. — Просто зараз зберу речі й піду!
— Куди ти підеш, дурепо малолітня? У ніч? Під дощ? — він зло всміхнувся, намагаючись вільною рукою залізти їй під халат. — Розумнішою будь, лягай давай.
Інстинкт самозбереження спрацював швидше за розум. Світлана не думала про наслідки, вона просто щосили, обома руками вдарила важкою дерев’яною шваброю кудись униз, у район його колін і гомілки. Ігор Борисович приглушено охнув від пронизливого болю, інстинктивно зігнувся навпіл і на секунду послабив сталеву хватку.
Цієї короткої миті їй вистачило. Вона відштовхнула його, тремтячими пальцями рвонула засув, вилетіла в тьмяно освітлений коридор і клубком скотилася крутими дерев’яними сходами, боляче збиваючи лікті й коліна об шорсткі стіни. Вона вирвалася на вулицю, навіть не зачинивши за собою вхідні двері.
В одному тонкому робочому халаті, поверх якого була накинута легка кофта. Без теплої куртки, без жодної копійки грошей, без документів і телефона, що лишилися в комірчині. Довкола була лише непроглядна ніч, пронизливий холодний вітер із дощем і абсолютно порожня приміська траса.
Світлана бігла мокрим узбіччям, не розбираючи дороги, задихаючись від холодного повітря, аж поки в грудях не почало пекти, а ноги не стали ватяними. Лише коли сили остаточно покинули її, вона перейшла на нетвердий крок, судомно обхопивши себе руками за плечі. Крижані краплі дощу змішувалися з гарячими сльозами на зблідлих щоках.
Попереду, крізь пелену дощу, замаячили яскраві вогні цілодобової заправки. Світлана мало не впала навколішки біля скляних дверей крамнички при АЗС. Касирка — жінка середніх років із втомленим обличчям — перелякано звела очі.
— Дівчино, що з тобою? Ти в порядку?
