Мати виставила доньку з квартири заради молодого нареченого. Сюрприз, який чекав на жінку після дзвінка три місяці потому
— Будь ласка… дайте подзвонити… — зуби Світлани вибивали дріб. — Лише один дзвінок… я заплачу потім… у мене нічого немає…
Касирка, побачивши її стан, мовчки простягнула слухавку стаціонарного телефона. Світлана судомно набрала номер, який раптом сплив у пам’яті з разючою чіткістю. Роман колись у десятому класі диктував його всій групі для спільного проєкту з біології, і вона, сама не знаючи навіщо, запам’ятала ці цифри назавжди.
Гудки. Довгі, болісні гудки. А потім знайомий голос:
— Алло?
— Романе… це Світлана… — голос зірвався. — Я на заправці… Промислова… Допоможи… будь ласка…
За сорок хвилин старенька легківка Романа різко загальмувала біля заправки. Він вискочив із машини, просто на ходу стягуючи з себе теплу куртку на флісі, і швидко накинув її на Світланині тремтячі плечі.
— Ти чого тут у такий час? Сама? Під дощем? — швидко питав він, зазираючи в її божевільні, повні жаху очі. — Я друга після своєї вечірньої зміни в кафе додому підвозив, коли ти подзвонила… Що сталося?
— Я… він… — її зуби все ще вибивали дріб, щелепу звело від холоду, і слова ніяк не хотіли складатися в виразні речення. — Він… хотів… зачинив двері…
— Так, тихо, все потім, — жорстко перебив її Роман, розуміючи, що в неї шок. — Сідай мерщій у машину, пічка на повну працює.
За п’ять хвилин вона сиділа на м’якому сидінні в благословенному теплі, притиснувши долоні до дефлекторів обдуву, і тремтіла вже не стільки від пронизливого холоду, скільки від нервового напруження, що накривало. У безпеці гребля прорвалася, і вона розповіла йому все. Захлинаючись, плутаючись у словах, ковтаючи сльози. Про зраду матері, про нахабного Сергія, про ультиматум, про цей жахливий хостел із клопами й про керуючого Ігоря Борисовича, від якого вона щойно дивом утекла.
Роман вів машину й слухав не перебиваючи. Обличчя його скам’яніло, він аж до хрускоту стискав кермо, і лише напружені жовна на вилицях видавали його лють.
— Покидьок, — з ненавистю видихнув він крізь зуби, коли вона, знесилена, замовкла, притулившись чолом до скла. — Убити мало. Поїхали зараз до нас. Моя мати сьогодні вдома, вона якраз пиріжків із капустою напекла, гарячого чаю поп’єш, у ванні зігрієшся. А завтра вранці на свіжу голову вирішимо, як твої речі й документи з тієї діри забирати.
— Я не можу до вас, — Світлана винувато схлипнула й опустила очі. — Романе… пробач мені. Я тобі тоді біля під’їзду збрехала. Про інститут. Нікуди я не вступила. Провалила все вщент. У мене бали нижче плінтуса. Я навіть на контракт не проходжу.
Роман несподівано м’яко, по-доброму всміхнувся, не відриваючи погляду від дороги:
