Мати залишила кукурудзяні стебла зимувати край дороги, але син привіз робітників із косаркою

Лариса хотіла відповісти, але не знайшла слів.

До обіду нічні події обговорювали в усьому селищі. У магазині Оксана Дмитрівна, яка прийшла по хліб, говорила на повний голос посеред зали:

— П’ять годин дзвонила! У таку хуртовину. Я зміню її, а вона знову шворінь забирає — дзвін, каже, однаковий потрібен. Мій Микитка по її кукурудзі дійшов, потім син з онукою. Хто в нас бур’яном це називав? Я перша й називала. От і кажу тепер: дурепа була!

Жінки слухали мовчки. Ольга за прилавком усміхалася, відважуючи Оксані цукор.

Увечері зателефонувала Наталія. Денис увімкнув гучний зв’язок, але спочатку було чути тільки плач. Нарешті невістка змогла заговорити:

— Ларисо Андріївно… Мамо, дякую. За травень і за тепер. За обидва рази. Пробачте мені, тоді, у травні… Я завтра приїду. З Романом Леонідовичем домовилася, він водія по мене в місто відправить.

Лариса тримала телефон обома руками. За дванадцять років Наталія вперше назвала її мамою.

У неділю невістка приїхала й ще на ґанку міцно обійняла її. Довго вони стояли, нічого не кажучи, а Настя бігала навколо, показуючи матері, де вночі пробирався тато й де росла кукурудза.

Будинок продавати більше не пропонували. За вечерею Денис, дивлячись у свою тарілку, сказав:

— Мамо, живи тут скільки хочеш. Ми частіше приїжджатимемо. Я кожних вихідних приїжджатиму. Якщо важко стане, сама нам скажеш. Коли захочеш.

— Добре, синку.

— А Настусю візьмеш улітку? На все літо?

Лариса подивилася на Наталію. Та кивнула.

— Візьму.

Поїхали вони в понеділок, автобусом. Машину Денис залишив у матері: нею мав зайнятися Ілля. Перед дорогою син затримався біля хвіртки, довго торкався холодної рейки.

— Мамо, можна я потім її заберу? Колись. Не на брухт, ти не думай. На дачі повішу. Або тут хай буде, якщо ми тут…

— Тут залиш. Тут вона потрібніша.

Весна прийшла рано. На початку травня Роман Леонідович виконав обіцянку: сам виорав придорожню смугу й пройшов нею сівалкою. Ряди вийшли рівні, за батьковим кресленням: два разом, десять кроків проміжку, наступні два. Уздовж свого поля, між трасою та лісосмугою, він посіяв дві смуги соняшнику.

Із селища приходили подивитися. Прийшла й голова місцевої адміністрації Олена Валеріївна. Постояла, вийняла ручку з-за вуха й цього разу справді зробила запис у блокноті. Потім сказала Ларисі, що на найближчих сходах запропонує всім, чиї городи прилягають до поля, садити вздовж крайньої межі хоча б по рядку соняшнику.

Оксана Дмитрівна оголосила, що почне першою. І посадила біля свого паркану два ряди.

На свята у травні приїхали Денис, Наталія й Настя. Син привіз із міста нову саджалку, проте Лариса відклала її й вручила йому дідову, дерев’яну, зроблену з держака лопати.

Один ряд, ближчий до будинку й хвіртки, Денис із донькою пройшли вручну. Він встромляв саджалку, розхитував її, а Настя із серйозним виглядом опускала в ямку три зернини й приплескувала землю долонькою.

— Бабусю, чому саме три?

— У прадідуся так було заведено: одна птахам, одна вітрові, одна нам.

— А Олексію? — запитала Настя.

Лариса замовкла. Онука дивилася знизу вгору ясними очима. Узимку Денис розповів їй про бабусиного маленького брата — обережно, без страшних подробиць. Сказав, що хлопчик загубився в заметілі й після цього прадідусь став садити кукурудзу.

— А Олексію вся кукурудза, весь ряд, — сказала Лариса Андріївна.

Настя подумала й додала в ямку четверту зернину.

— Тоді ще одну. Щоб напевне.

Того самого дня всі поїхали на цвинтар. Попереду йшла Лариса, за нею Денис із Наталією. Настя міцно тримала бабусю за руку й не відпускала. Біля маленького пам’ятника, поруч із могилами Андрія Романовича й Валентини Сергіївни, Лариса опустилася навколішки. Уперше за шістдесят років вона заговорила з братом уголос при інших:

— Привіт, Олексійку, це ми. Усі дійшли.

На пам’ятник Настя поклала той самий малюнок: рейка, кукурудзяні смуги, дівчинка в рожевій куртці. Денис притиснув аркуш камінцем, щоб вітер його не забрав.

Увечері, коли решта пішли до будинку, Настя сама підійшла до хвіртки. Зіп’ялася навшпиньки й обома руками взяла важкий шворінь зі старою вовняною ганчіркою на руків’ї. Ударила ледь чутно.

Один раз.

— Ти навіщо дзвониш, Настусю? — запитала з ґанку Лариса Андріївна.

— Щоб Олексій знав: ми вдома.

Низький гул довго не вщухав. Він слався по землі вздовж свіжих рядів, линув у степ, до лісосмуги й далі — туди, де шістдесят років тому хлопчик у сірих рукавицях ішов до освітленого вікна й не подолав останніх двохсот кроків.

Лариса слухала з ґанку, поки дзвін не розтанув зовсім. Потім покликала Настю вечеряти. Онука побігла через двір, не озираючись: удома було тепло й світло, і боятися там було нічого.