Медицина безсила: пологи 66-річної пенсіонерки обернулися сенсацією

Антоніна потім і сама не могла згадати тієї миті, коли насилу перелізла через огорожу й подивилася вниз, на темну воду. Було страшно. Але вона вже майже зважилася. Лишалося всього кілька секунд до останнього кроку.

Раптом повітря розітнув пронизливий крик.

То був Степан. На щастя, він опинився поруч, побачив дружину на мосту й в останню мить устиг зупинити її.

Степан увесь стиснувся від жаху, коли Антоніна, захлинаючись слізьми, розповіла йому про все. Так, не про таку старість він мріяв. Він хотів тиші, спокою, розмірених днів. Пелюшки, безсонні ночі й дитячий плач аж ніяк не входили в його плани.

«Але це все одно краще, ніж втратити Тоню», — з гіркотою подумав він.

Лише тепер, коли небезпека пройшла зовсім поруч, скупий на почуття Степан зрозумів, наскільки дорога йому дружина.

Новина була такою приголомшливою, що подружжя поки не наважилося повідомляти її Світлані. Спершу їм самим треба було звикнути до думки, що в них з’являться немовлята.

І з часом це сталося.

«Раз Бог послав нам дітей, значить, так і має бути», — вирішили Степан і Антоніна.

Вони разом ходили до маленької сільської церкви, молилися, просили сил і поступово вчилися радіти кожному дню, який наближав їх до народження малюків.

Дні змінювалися тижнями, тижні — місяцями. Вагітність давалася Антоніні тяжко. Ноги набрякали, мучили нудота, слабкість і головний біль. Але аналізи й УЗД показували: з дітьми все гаразд. Для Антоніни це було головним, і вона терпіла все…