Мільйонер запропонував незнайомці фіктивний шлюб, але зустріч із його бабусею відкрила несподівану таємницю
Марина повернулася й кілька митей дивилася на нього з особливою уважністю, ніби перевіряла не слова, а щось заховане глибше. Потім підійшла до синьої сумки, віднесла її назад до кімнати й повернулася з порожніми руками.
Зупинившись у дверях кухні, вона спитала:
— Кашу варити?
У цьому короткому запитанні вмістилися і страх, і згода, і рішення спробувати.
— Вари, — відповів Андрій, підводячись із підлоги.
Він увімкнув кавомашину, Марина дістала каструлю, і вони мовчки приготували сніданок на двох, як люди, які вперше свідомо обрали залишитися.
Літо відступало поступово. Одного разу в середині серпня, коли вони приїхали до Лідії Петрівни в неділю, вона цілком буденно сказала, що осені, найімовірніше, не переживе.
— Якщо хочете, щоб я побачила ваше справжнє весілля, не відкладайте, діти.
Андрій вийшов із кімнати й завмер на веранді, не відриваючи погляду від саду. Марина пішла за ним, зупинилася плече в плече й нічого не сказала. Йому не потрібні були втішання чи обіцянки: самої її присутності виявилося досить, щоб витримати бабусину спокійну готовність до смерті.
Наступного дня вони вирішили влаштувати весільну церемонію й святкування в другий четвер вересня. Офіційно вони вже були подружжям із кінця травня, тож повторної реєстрації, документів і підписів не потребувалося. Тепер їм хотілося не узаконити стосунки, а вперше відкрито підтвердити перед близькими, що їхній союз перестав бути частиною угоди.
Андрій організував підготовку звично чітко. Вони обрали невелику залу в старовинному особняку, запросили тридцять людей і домовилися про живу музику. Квіти мали бути білими, бо Марина якось обмовилася, що любить саме такі, а Андрій запам’ятав.
Він складав списки, звіряв час і кілька разів перевіряв, чи зручно буде доправити Лідію Петрівну. Для Марини головним було не оздоблення зали, а можливість увійти туди без ролі й стати поруч із Андрієм за власним вибором.
Олег знову взяв на себе роль свідка, хоч цього разу його ніхто не просив дотримуватися офіційних формальностей. Він із задоволенням коментував кожну деталь, пропонував ідеї й двічі проігнорував прохання Андрія хоча б ненадовго замовкнути. Марина слухала їхню перепалку й усміхалася вже без колишньої обережності.
За три дні до святкування вона попросила Андрія відвезти її до сусіднього міста, до дитячого будинку, де минуло її дитинство. Він не став ставити запитань і просто сів за кермо. Сіра триповерхова будівля за синім парканом мала майже такий самий вигляд, як у Марининих спогадах, тільки біля ґанку з’явилися нові клумби…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
