Мільйонер запропонував незнайомці фіктивний шлюб, але зустріч із його бабусею відкрила несподівану таємницю

Травневий ранок видався напрочуд теплим. У повітрі кружляв тополиний пух, а від маленької кав’ярні біля входу до парку тягнуло запахом свіжої кави. Сонце вже встигло прогріти дерев’яні лавки, доріжки поступово наповнювалися людьми, що вийшли на прогулянку, і лише Андрій Коваленко сидів біля води з таким похмурим виглядом, ніби ясна погода була черговою насмішкою з його становища. У тридцять чотири роки він володів великою будівельною компанією з оборотом у кілька мільярдів, звик знаходити вихід із найскладніших ділових ситуацій, але тепер не міг розв’язати питання, яке не мало жодного стосунку до бізнесу.

Поруч улаштувався Олег Романюк, його університетський приятель і один із небагатьох людей, які могли розмовляти з Андрієм без огляду на його посаду й статки. Олег працював архітектором, його рудувате волосся вічно було розкуйовджене, а ще він мав дратівливу здатність сміятися саме тоді, коли іншим було зовсім не до сміху. Зараз він прикривав рота долонею, намагаючись надати обличчю серйозного виразу, але очі видавали його з головою.

— Мені не потрібне кохання, — терпляче, вже не вперше пояснював Андрій. — Від неї потрібно лише переконливо зіграти роль. Один рік, рівно дванадцять місяців. Іноді приїжджати зі мною до бабусі, бути присутньою на родинних вечерях, усміхатися, поводитися так, ніби в нас усе гаразд. За це я плачу п’ять мільйонів готівкою.

Він зробив ковток давно захололої кави й досадливо скривився.

— Місяць шукаю відповідну жінку. Цілий місяць, Олеже. І жодного прийнятного варіанта.

— Жодного? — перепитав приятель, явно насолоджуючись тим, що відбувається.

— Жодного. Перша вирішила, що я заманюю її в шахрайську схему. Друга спочатку погодилася, а потім принесла перелік вимог на трьох сторінках. Серед іншого там була квартира біля моря, яку я мав одразу оформити на неї. Третя при мені зателефонувала матері, докладно переказала пропозицію, а та заявила, що все це підозріло схоже на вербування до секти. Четверта…

— Зупинись, — не витримав Олег і розсміявся. — Загальну картину я вже зрозумів.

— Ні, не зрозумів.

Андрій різко повернувся до нього. У його голосі зникло роздратування, і на коротку мить крізь звичну стриманість проступив справжній відчай.

— За прогнозом лікарів, Лідії Петрівні лишилося від трьох до шести місяців. Найбільше вона хоче встигнути побачити мене одруженим. Їй байдуже, наскільки я багатий і чого досяг. Вона хоче знати, що після її відходу я не залишуся сам. Тоді, каже, зможе піти спокійно. Я не в змозі їй відмовити. Просто не в змозі, розумієш?

На останніх словах голос Андрія ледь помітно здригнувся. Він відразу ж глибоко вдихнув, знову взяв себе в руки й міцніше стис паперовий стаканчик. За сухим терміном стояло розуміння, що часу на пошуки майже не лишилося, а будь-яку помилку вже могло виявитися запізно виправляти.

Олег перестав усміхатися. Лідію Петрівну Коваленко він знав багато років. Маленька сухорлява жінка з незламним характером у свої вісімдесят два залишалася для Андрія найголовнішою людиною. Після загибелі його батьків вона сама виростила онука, підтримала його в найтяжчі роки й стала тією опорою, без якої не було б ні його компанії, ні впевненості, ні залізної звички тримати все під контролем. Вона ж була єдиною, перед ким він дозволяв собі не вдавати людину, здатну впоратися з будь-чим.

— Отже, місяць пошуків минув намарно? — задумливо промовив Олег.

— Саме так. Мені потрібна звичайна, притомна жінка. Не мисливиця за чужими грошима, не любителька скандалів і не та, що за тиждень почне мене шантажувати. Хтось живий, надійний і здатний зрозуміти, навіщо я це роблю. Але така людина не погодиться на фіктивний шлюб із незнайомцем.

Олег звів очі й подивився кудись за плече друга. На його обличчі з’явилася тиха, майже змовницька усмішка.

— А ось вона погодиться…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇