Мільйонерка прийшла на могилу сина — і побачила жінку, що плакала, з маленькою дівчинкою…
— відповіла Галина з гримасою. — Якщо в Кирила люди стежать за вокзалом, вони шукатимуть мільйонерку та її невістку, а не двох прибиральниць». Поліна підійшла й з несподіваною зухвалістю поправила комір куртки.
«Вам треба ходити інакше, — повчала Поліна. — Ви ходите так, ніби володієте землею, з високо піднятим підборіддям, так вас викриють за секунду». «І як ти хочеш, щоб я ходила?» — насупилася Галина.
«Ніби просите пробачення за те, що займаєте місце, — сумно відповіла невістка. — Згорблені плечі, погляд у землю, швидкі, але безшумні кроки. Так ходимо ми, невидимки, мадам; так ми виживаємо».
У Галини в горлі став клубок: цей урок виживання завдав їй більше болю, ніж фізична рана. Це була сувора реальність, у якій її онука жила чотири роки. «Навчи мене», — смиренно попросила вона.
Упродовж наступних двадцяти хвилин мільйонерка вчилася мистецтва соціальної невидимості. Вона тренувалася сутулитися, ховати обличчя й нести пластиковий пакет так, ніби в ньому було все її майно. Маша залишилася під опікою Романа й двох надійних охоронців у готелі, брати її з собою було надто небезпечно.
«Ми повернемося, люба моя, — пообіцяла Галина, цілуючи дівчинку в лоб. — І коли ми повернемося, ніхто більше не зможе нас розлучити». Вони вийшли через службовий вхід і сіли в старе таксі, прямуючи на Центральний вокзал — місце, де минуле чекало свого часу.
Вокзал зустрів їх хаосом шуму, запахом бензину й натовпом людей. Галина відчула напад паніки, адже у своєму минулому житті вона ніколи б не ступила сюди без охоронців. «Не відпускайте моєї руки й не дивіться нікому в очі», — прошепотіла Поліна, вправно ведучи її крізь натовп.
Вони просувалися до зони камер схову, і серце Галини шалено калатало. Кожен чоловік у куртці здавався їй найманцем Кирила, кожен випадковий погляд таїв загрозу. «Ось вони», — сказала Поліна, зупинившись за бетонною колоною, розмальованою графіті.
Перед рядом іржавих металевих комірок стояли двоє чоловіків, один із перев’язаною рукою. «Це він, — прошепотіла Галина, відчуваючи, як холоне кров, — той, у кого я вистрілила минулої ночі». Кирило не брехав, він послав усю свою команду, і наближатися до них було самогубством.
«Ми не зможемо пройти, — у розпачі промовила Галина. — Якщо вони нас побачать, то вб’ють просто тут, їм байдуже на свідків». «Нам не потрібна сила, мадам, — сказала Поліна з дивним блиском в очах, оглядаючи зал. — Нам потрібна вулиця».
Вона помітила групу людей, що сиділи на підлозі в дальньому кутку в оточенні картону й бродячих собак. «Почекайте мене тут і заради всього святого не піднімайте голови». Галина дивилася, як невістка підходить до безхатченків: були обійми, усмішки, і мільйонерці стало соромно за те, що все життя вона зневажала цих людей…
