Мільйонерка прийшла на могилу сина — і побачила жінку, що плакала, з маленькою дівчинкою…
просто трохи прибирали», — сказала жінка тихим голосом, опустивши голову на знак покори.
Галина подивилася на могилу. Справді, сухе листя, принесене вітром, було акуратно прибране, але це не вгамувало її люті, а навпаки, посилило її. Бачити, як ці брудні руки торкаються імені її сина, Юліана Бєлова, вигравіюваного золотом, здавалося їй оскверненням.
«Прибирали?» — кинула Галина з жорстоким сміхом. — «Думаєш, мені потрібно, щоб хтось на кшталт тебе прибирав могилу мого сина? У мене є для цього працівники, які миються й носять уніформу».
«Чого ти хотіла? Вкрасти квіти? Забрати бронзові вази, щоб продати за кілька сотень?» Жінка вперше підвела погляд, і в її медових очах блиснула гідність.
«Я б ніколи нічого не вкрала, мадам. Клянуся Богом, ми просто принесли це». Жінка вказала на підніжжя надгробка.
Там, посеред холодного мармуру, лежала маленька польова квітка — проста ромашка з тих, що ростуть у тріщинах тротуарів. Вона стояла в порожньому, чистому стаканчику з-під йогурту, що правив за імпровізовану вазу. Контраст був жорстокий.
Дешевий пластиковий стаканчик на тлі італійського мармуру, зірвана на вулиці квітка на тлі букетів імпортних троянд, які Галина несла в руках. «Прибери це сміття звідти негайно», — прошипіла Галина, відчуваючи сюрреалізм ситуації. «Це не смітник».
«Іди звідси, поки я не викликала охорону і тебе не заарештували за незаконне проникнення на приватну територію». Маленька дівчинка, яка до цього мовчала, визирнула з-за матері. У неї було розкуйовджене волосся і завеликі парусинові кеди, певно, пожертвувані кимось або десь знайдені.
Але її очі… Галина відчула тремтіння. Дівчинка дивилася на неї пильно — не зі страхом, а з цікавістю. «Мамо, це вона — зла бабуся?» — спитала дівчинка з тією жорстокою невинністю, яка буває лише в дітей.
Тиша, що настала після цього запитання, була важчою за мармуровий надгробок. Мати дівчинки зблідла, мов папір, і лагідно затулила малечі рота. «Машо, не кажи так! Пробачте, мадам, вона не розуміє, що говорить».
«Ми йдемо, ми вже йдемо». Жінка поспішно присіла, щоб забрати стаканчик з-під йогурту й квітку, намагаючись стерти будь-який слід своєї присутності. Її руки тремтіли так сильно, що вода зі стаканчика пролилася на її власні діряві черевики.
«Зачекай», — сказала Галина. Слово зірвалося з її губ раніше, ніж мозок устиг його осмислити. Фраза дівчинки вдарила в груди, мов молот: «Зла бабуся».
Галина була багато ким. Вона була жорсткою, холодною й вимогливою. Працівники за спиною називали її «залізною леді», але ніхто не називав її бабусею.
Юліан помер неодруженим, без дітей. Рід Бєлових обірвався разом із ним на тій мокрій дорозі п’ять років тому. «Що ти сказала цій дівчинці?» — спитала Галина, зробивши крок ближче.
Її тон уже не був криком, а перетворився на тиху, небезпечну погрозу. «Хто ви такі, шахрайки? Ви вивідали моє життя, щоб прийти вимагати гроші, вигадуючи історії?»
