Дівчинка потай навідувала могилу матері, і одного разу її самотність порушив несподіваний дотик

Дівчинка приходила до мами на кладовище щотижня.

Сама.

Завжди сама.

Вона йшла вузькою доріжкою між огорожами, тримаючи в одній руці пакет із ганчіркою, маленькою пляшкою води та щіткою, а в другій — квіти. Іноді це були скромні хризантеми з кіоску біля зупинки, іноді гілочки бузку, якщо весна була теплою й сусідка тітка Галя дозволяла нарвати біля під’їзду. Узимку вона приносила штучні гвоздики, бо живі замерзали й ставали схожими на мокрий папір.

Їй було дванадцять.

Звали її Аня.

Вона ніколи не плакала вголос. Лише сідала навпочіпки біля сірого каменя, проводила пальцями по маминому імені й тихо схлипувала, ніби боялася потривожити тих, хто спав довкола. Потім діставала з пакета стару кухонну губку, витирала пил, прибирала сухе листя, поправляла квіти у вазочці й сідала поруч на низеньку лавку.

— Мам, я знову прийшла, — шепотіла вона. — Я сьогодні контрольну з математики написала. Здається, погано. Там було про дроби, а я все переплутала.

Вітер шарудів у деревах, десь клацала хвіртка, каркала ворона. Іноді повз проходили чужі люди, але рідко хто дивився на худеньку дівчинку в короткій куртці й старій в’язаній шапці. На кладовищі кожен був зайнятий своїм горем.

Аня розповідала мамі все. Про школу. Про те, як вітчим Віктор знову накричав через немиту чашку. Про те, як бабуся по батьковій лінії прислала їй на день народження п’ятсот рублів, але Віктор сказав, що гроші потрібні «на продукти», і забрав. Про те, що в неї порвалися кросівки, а ходити в них однаково треба, бо нові ніхто купувати не збирається.

Вона не говорила лише одного: що іноді їй страшно повертатися додому.

Домом тепер називалася двокімнатна квартира на п’ятому поверсі старого будинку, де в під’їзді пахло сирістю, у сусідів — смаженою цибулею, а від Вікторової куртки — дешевим тютюном. Коли мама була жива, там пахло інакше — чистою білизною, яблучним пирогом і її кремом для рук. Мама завжди мастила руки перед сном, а тоді гладила Аню по волоссю. Від тих дотиків навіть найпоганіша ніч ставала теплою.

Після маминого смерті в квартирі все змінилося швидко й якось грубо. Спочатку Віктор плакав біля труни, тримався за одвірок і повторював: «Марина, як же ми тепер». Люди йому співчували. Сусідки перешіптувалися, що він, звісно, людина непроста, але горе в усіх своє.

Потім минув місяць.

Потім сорок днів…