Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Він був одягнений у добротний костюм, який у вбогій обстановці медпункту виглядав цілком чужорідно. У руках він тримав пакет із фруктами.

— Галино Петрівно, голубонько, як же ви нас усіх налякали! — почав він із показним співчуттям.

— Почув про пожежу, одразу примчав. Ось, вітамінів вам приніс, для здоров’я.

Він поставив пакет на тумбочку і лише потім, ніби мимохідь, помітив Тараса.

— А, Тарасе Олеговичу, і ви тут. Навідуєте нашу героїню. Чув я про ваш подвиг.

— Усе село гуде. Ризикували собою, рятуючи… — Він запнувся, шукаючи відповідне слово.

— Людину, — закінчила за нього баба Галя, не зводячи з нього пильного погляду. — Мене, Остапе Петровичу. Людину.

— А ви? Я бачу, засмучені, що я жива лишилася.

Староста натягнуто розсміявся.

— Ну що ви таке кажете, Петрівно? Я за вас більше за всіх переживав.

— Ми ж із вами хоч і сперечалися іноді з господарських питань, а все ж свої, сільські. Ви не хвилюйтеся, без даху над головою не лишитеся. Підберемо вам поки що кімнату в гуртожитку.

— А там видно буде.

— Видно буде! — луною повторила стара, і в її голосі прозвучала неприхована іронія. Тарас мовчки спостерігав за цією сценою.

Щось у поведінці старости його насторожувало. Забагато метушні, забагато фальшивої участі. Він нервово теребив ручку дорогого портфеля, його очі бігали, уникаючи зустрічатися поглядом зі старою.

Було очевидно, що між ними існує давній конфлікт.

— А що стало причиною пожежі? — несподівано спитав Тарас, звертаючись до Бондаренка. — Є вже попередня версія?

Староста здригнувся.

— Та хто ж тепер розбере? Кінець літа, сушняк.

— Може, недопалок хтось кинув, грибники. А може, й сама Петрівна винна. Вона ж у нас трави сушить, відвари варить.

— Може, з вогнем необережно поводилася? У її-то роки.

— Я з вогнем усе життя на «ви», — відрізала баба Галя. — І хату свою не підпалювала.

— Вогонь із боку лісу прийшов. І ішов уже надто швидко й цілеспрямовано. Наче йому допомагали.

— Ну це ви облиште, Петрівно. — Бондаренко знову спробував усміхнутися, але вийшло криво. — Які ще підпали? Кому це треба? Фантазії все це.

— Ви краще відпочивайте, одужуйте. Тарасе Олеговичу, — він повернувся до пожежника, — вас я попрошу на пару слів.

Вони вийшли в коридор. Староста поклав Тарасові важку руку на плече.

— Ви вже вибачте її, — змовницьки прошепотів він.

— Стара зовсім із глузду з’їхала. Усе їй змови ввижаються, вороги. Вона й на мене постійно скаржилася, що я нібито її землю відібрати хочу. А навіщо мені її земля? У мене своєї вистачає.

— Ви людина нова, не знаєте місцевих порядків. Моя вам порада: тримайтеся від неї подалі. Собі дорожче вийде.

— Вона жінка з дивакуватістю, м’яко кажучи.

— Вона людина, яка втратила дім, — холодно відповів Тарас, знімаючи його руку з плеча. — І мій обов’язок — з’ясувати причину пожежі.

— Ваше діло — гасити, а не розслідувати. — У голосі старости прорізалися сталеві нотки. — Для цього є спеціальні органи.

— Не лізьте не у своє діло, Тарасе Олеговичу. Ціліші будете.

Він розвернувся і, не прощаючись, попрямував до виходу.

Тарас дивився йому вслід, і неприємний холодок пробіг по спині. Це була вже не просто дружня рекомендація. Це була погано завуальована погроза…