Син вирішив прилюдно поставити матір на місце, однак за кілька хвилин сам перестав усміхатися

Того зимового дня сніг опускався на сад великими неквапливими пластівцями. Він уже припорошив дах лазні, ліг на широке ялинове гілля й укрив грядки, яким я віддала все минуле літо. На кухні було спокійно й тепло. Пахло тістом, що підійшло, пічним димом і випічкою, приготованою до вечірнього столу.

Я звикла до такої тиші. У вісімдесят два роки самотність у звичайні дні здавалася мені не бідою, а рідкісною можливістю належати самій собі. У ці години я чула кожен подих старого дому, який ми з покійним Мироном зводили довгі роки. Підлога озивалася на кроки тихим рипінням, у печі рівно гуло полум’я, і все довкола жило зі мною в одному розміреному ритмі.

У будні мені не доводилося квапитися чи вгадувати чужі бажання. Я могла затриматися біля вікна, поправити поліно в печі, неквапом замісити тісто й залишити чашку там, де було зручно саме мені. Дім упізнавав мої кроки й відповідав на них. У ньому зберігалося тепло рук Мирона, пам’ять про нашу спільну працю й упевненість, що тут я перебуваю на своєму місці.

Однак надвечір спокій мав зникнути. Рідні збиралися святкувати мій день народження: син Богдан із дружиною Оксаною, їхня донька Дарина, інші родичі та друзі — усього шістнадцять людей. Гуска з яблуками вже рум’янилася в духовці, на холодній веранді застигав холодець, на блюдах вистигали пиріжки з двома начинками. Великі миски із салатами чекали, коли їх винесуть до кімнати.

Я почала готуватися заздалегідь і майже не присіла за весь день. Треба було перевірити гаряче, нарізати закуски, розставити посуд і переконатися, що кожному вистачить місця. Ніхто не питав, чи не важко мені самій давати раду з таким столом. Навіть я сама довго не дозволяла собі про це замислитися: раз приїздить родина, значить, господиня зобов’язана зустріти її так, щоб ні в кого не виникло ані найменшої незручності.

Стіл я застелила найкращою вишитою скатертиною. Кожен узор на ній був зроблений моїми руками ще в юності. Розглядаючи знайомі стібки, я знову подумала, що давно живу двома різними життями. Одне було тихим і впорядкованим, сповненим моїх звичок. Друге починалося з приїздом родини: гучні розмови, розпорядження замість прохань, розкидані речі, нескінченний посуд і впевненість гостей, що все влаштується само собою.

За тиждень до свята я випадково почула Оксану. Вона вийшла на ґанок покурити й розмовляла телефоном, не підозрюючи, що я зупинилася за дверима з оберемком дров.

— А де ще збиратися? Звісно, у неї, — безтурботно сказала невістка подрузі. — Стара все приготує і стіл накриє. Виходить безплатний готель, тільки годують домашнім.

Від слова «стара» всередині стало колюче, ніби під одяг потрапила гостра крижинка. Не мама, не Галина Степанівна — просто зручна стара, щось звичне й безвідмовне. Я постояла за дверима, прислухаючись до рівних ударів серця, а потім безшумно повернулася на кухню. Виходити до неї й з’ясовувати стосунки я не стала. Тоді мені здавалося, що одна розмова все одно нічого не змінить…