Молодий пожежник урятував із вогню сільську знахарку, але її перші слова змусили його забути про втому

Справді, начальник частини, побачивши Тараса, побагровів від гніву. Але, глянувши на врятовану жінку й на обпалене обличчя свого підлеглого, лише махнув рукою.

— У медпункт її відвезіть, — кинув він через плече. — А з тобою, Кравченко, я поговорю завтра.

Тарас посадив Галину в машину швидкої допомоги, яка вже чергувала неподалік. Перед тим як двері зачинилися, вона подивилася на нього своїм пронизливим поглядом.

— Ти заглянь до мене, рятівнику, — сказала вона. — Борг платіжем красен. Може, я тобі чимось допоможу? У мене хоч і дім згорів, а очі ж лишилися. Бачать вони побільше, ніж у інших.

Машина поїхала. Тарас лишився стояти посеред випаленої галявини, дивлячись на догораючий ліс. Слова старої луною віддавалися в його голові.

Він не вірив у передбачення й містику. Але щось у цій жінці, у її погляді, у її дивних словах зачепило його. Наче вона справді знала про нього щось таке, чого не знав він сам.

Або просто була добрим психологом, що вміє читати по обличчях, поранених горем. У будь-якому разі він вирішив, що неодмінно навідає її. Хоча б для того, щоб переконатися, що з нею все гаразд.

Ранок зустрів село запахом гару й сирої землі. Дощ, що почався під ранок, остаточно загасив рештки лісової пожежі, перетворивши згарище на чорне димляче місиво. Тарас прокинувся від ниючого болю в усьому тілі, опіки на руці й спині пекли, нагадуючи про нічне безумство.

Він насилу встав, підійшов до дзеркала. Відображення йому не сподобалося. Обличчя в сажі, почервонілі від диму очі, обпалені брови.

Він був схожий на чорта, що виліз із пекла. Після душу й міцної кави він відчув себе трохи краще. Розмова з Романовичем мала бути не з приємних, але Тарас був до неї готовий.

Він порушив наказ, ризикував життям, але врятував людину. Совість його була чиста. Перед тим як їхати в частину, він вирішив заїхати до сільського медпункту.

Дізнатися, як там його вчорашня врятована. Медпункт містився в старій дерев’яній будівлі поруч із місцевою адміністрацією. Усередині пахло хлоркою й ліками.

Молоденька фельдшерка Оксана зустріла його збентеженою усмішкою.

— Тарасе Олеговичу, ви до Галини Петрівни? Проходьте, вона в дальній палаті. Стан стабільний, отруєння чадним газом легкого ступеня.

— Від госпіталізації до районної лікарні відмовилася навідріз. Уперта стара.

Галина, або баба Галя, як її називали в селі, сиділа на ліжку, закутавшись у лікарняну ковдру.

Вона виглядала ще крихкішою й висушенішою при денному світлі, але очі її зберігали ту саму ясність і пронизливість.

— Прийшов усе-таки, — сказала вона замість привітання. — А я знала, що прийдеш: серце чуло.

— Як ви почуваєтеся? — спитав Тарас, сідаючи на стілець біля ліжка.

— Як птах із підпаленими крилами, — всміхнулася вона. — Літати вже не можу, а сидіти на місці нудить.

— Дім мій дотла згорів, тепер от думаю, куди податися. У притулок для літніх, чи що?

— Вам допоможуть, — упевнено сказав Тарас. — Адміністрація зобов’язана надати тимчасове житло.

— Адміністрація… — Вона криво всміхнулася. — Адміністрація в особі нашого старости Остапа Бондаренка давно мріє мене позбутися. Земля в мене під хатою, видно, комусь припала до ока.

— Біля самого струмка місце хороше.

У цей момент двері палати відчинилися, і на порозі з’явився сам Остап Бондаренко. Високий, огрядний чоловік років п’ятдесяти, з доглянутою борідкою й хазяйським поглядом…