Минуло тридцять років, але вчитель зблід, щойно побачив жінку, яку я назвав своєю дружиною

Потім, день за днем, Олеся розповідала більше. Не відразу, не рівно: інколи один спогад виривався за чаєм, інколи — вночі, коли темрява знімала з неї рештки захисту. Найболючішою для неї була мати.

— Я тоді не думала про неї, — казала вона, і від цих слів у неї ламався голос. — Я була переляканою дівчиськом. Хотіла тільки зникнути. Мама була одна, батько пішов із нашого життя так рано, що я майже його не пам’ятала. Вона жила мною. А потім їй сказали, що знайшли тіло. Що це я. Уявляєш, Мироне, вона йшла за труною, де лежала Мар’яна, і оплакувала мене.

Олеся згадувала матір не як образ із минулого, а як живе тепло: руки, що пахли борошном і милом, утомлену усмішку після роботи, тихі пісні перед сном. Це були не гучні події, а звичайні домашні дрібниці, з яких складається дочірня любов: голос, хода, звичка поправляти волосся, погляд, яким мати проводжає дитину з дому. І тому провина Олесі ставала ще страшнішою: вона зрадила не пам’ять, а живу жінку, яка любила її понад усе на світі.

Вона заплющувала очі, ніби бачила той похоронний день.

— Я не могла дати їй знати. Якби Середа бодай щось запідозрив, він дістався б до неї, щоб знайти мене. Я твердила собі, що мовчання рятує і її теж. Але здалеку дізнавалася, як вона живе. Знала, що вона ходить на цвинтар, приносить квіти, розмовляє з могилою. З чужою могилою. А я була жива. Я могла б обійняти її — і не могла. Вона померла за кілька років, так і не дізнавшись правди. З моїм ім’ям на вустах.

Я не знаходив слів. Є біль, який не втішиш фразою. Можна лише сидіти поруч і дати людині договорити.

У такі хвилини я особливо гостро відчував власну безпорадність. Чоловік часто думає, що мусить негайно щось виправити: знайти рішення, захистити, закрити собою. Та як закрити собою тридцять років? Як захистити від того, що вже сталося? Я міг лише слухати, не відводити очей і не дозволяти їй знову йти в самотність, де вона так довго карала себе мовчанням.

Олеся говорила й про Мар’яну. Уже будучи моєю дружиною, вона потай намагалася дізнатися, ким була дівчина біля річки. Спершу це були випадкові уривки: старі замітки, розмови, чиїсь спогади. Потім ім’я склалося повністю — Мар’яна Бойко, студентка, що приїхала ненадовго до родички й зникла. Її батьки, літні Бойки, досі жили, досі чекали. У них не було могили, не було останньої звістки, не було крапки, за якою починається бодай якесь змирення.

— Я відібрала спокій у двох родин, — сказала Олеся. — У своєї матері й у них. І що старшою ставала, то важче було жити. Страх перед Середою нікуди не зник, але провина стала сильнішою за страх.

Одного разу вона попросила відвезти її в старий район, де минуло її дитинство. Ми довго ходили тихими вулицями. Вона показувала школу, двір, будинок із чужими фіранками, де колись жила з матір’ю. Перед тим будинком вона зупинилася надовго. Я бачив, як змінюється її обличчя: ніби крізь Дарину — стриману й обережну — проступає колишня Олеся: дівчисько з мріями, подругами, першим несміливим коханням, бажанням стати вчителькою, схожою на Остапа Ілліча.

Вона не стала заходити у двір. Надто багато там уже було чужим: інші голоси за вікнами, інша фарба на дверях, чужі фіранки, чужі діти біля під’їзду. Але пам’ять, здавалося, бачила поверх теперішнього. Олеся розповідала, де стояла лавка, де вони з матір’ю сушили білизну, у яке вікно вона дивилася вечорами, готуючи уроки. Я слухав і вперше розумів, що в моєї дружини було минуле не з туману, а з конкретних запахів, сходинок, вікон, дитячих надій.

— У мене ж було звичайне життя, — сказала вона тихо. — Звичайнісіньке, смішне, майбутнє. Я думала, що попереду все тільки починається. А потім одна ніч забрала не просто ім’я. Вона забрала мене саму…