Я вже кинувся до жінки, яку вважав загиблою, але брат дружини зупинив мене однією фразою

Він зателефонував у четвер увечері, наприкінці лютого. Я саме сидів на кухні й нічого не робив. Я тоді взагалі нічого не робив вечорами, це був мій тридцять перший вечір без неї, і я їх рахував, хоч і знав, що рахувати не треба.

Дмитро сказав: «Олексію, візьми на п’ятницю відгул, поїдемо зі мною в гори». Я сказав: «Дімо, ти що?» Він сказав: «Мені треба тобі дещо показати». Я сказав, що нікуди не поїду, що мені не до гір і що, якщо йому треба щось показати, нехай показує тут.

І тоді він сказав фразу, через яку я все-таки поїхав. Він сказав: «Олексію, я не можу це розповісти. Я пробував двадцять разів, у мене не виходить. Це треба побачити».

Ми виїхали о шостій ранку. 320 кілометрів, через два міста, потім до гірськолижного курорту.

Він вів, я сидів поруч, і за чотири з половиною години він сказав мені, якщо скласти, слів сорок. Я питав, він відповідав: «Приїдемо — побачиш». Один раз я на нього зірвався й сказав, що, якщо це якась дурня, змушу його розвернутися, а сам поїду назад автобусом.

І він не відповів узагалі, тільки руки на кермі стиснув сильніше. Приїхали о пів на одинадцяту. Він поставив машину, купив два скі-паси, і я спитав: «Навіщо? Я на лижах не стояв років п’ятнадцять».

Він сказав: «Ми не кататися. Ми піднімемося й спустимося». Ми сіли в кабінку.

Лютий, ясно, мінус вісім, сонце таке, що очам боляче, і знизу від станції все це виглядало красиво до непристойності, і я пам’ятаю, що подумав: як же невчасно. Кабінка йшла повільно. Це не крісло, це закрита кабінка на вісім людей, і ми їхали в ній удвох, бо був ранок п’ятниці й людей мало.

Шибки запотівали знизу, і я протирав їх рукавом. Унизу йшла траса, і нею їхали люди, і я на них дивився просто так, від нічого робити, бо дивитися більше не було куди. А Дмитро мовчав.

І ось я побачив червону пляму, куртку, і око саме за неї зачепилося, бо червоне на білому. Я дивився секунди три, ні про що не думаючи. Потім вона зняла шолом, і я побачив потилицю й те, як вона струснула головою, і ось у цей момент у мене в грудях щось обірвалося раніше, ніж я встиг щось подумати.

Тіло впізнало швидше за голову. Я встиг подумати: «Це Ірина» — уже після того, як у мене похололи руки. Вона обернулася.

Вона сміялася, і мені здалося, що я почув її сміх, хоч крізь скло й із двадцяти метрів це було неможливо. Я знаю, що звук домалювала свідомість, але в ту секунду я справді його чув. Кабінка йшла далі й несла мене вгору, а вона залишалася внизу, і ось ці секунди, коли я розвертався всім тілом і дивився назад крізь заднє скло, відстань зростала, і я нічого, зовсім нічого не міг зробити, бо був у закритій кабінці на тросі. Мені потім ще місяці зо три це снилося.

Мені снилося не те, що я її бачу, мені снилося, що я не можу вийти, що я стукаю в скло, а кабінка їде. Психологиня, до якої мене Даша все-таки затягла у квітні, сказала мені, що це найчастіший образ у людей у моєму становищі і що кабінка тут ні до чого, так виглядає безсилля. Вона сказала: «Олексію Романовичу, ви 26 років прожили поруч із людиною і не змогли їй допомогти ні в чому з того, що було по-справжньому важливе. Не тому, що ви поганий чоловік, а тому, що вам не сказали. Кабінка — про це».

Але це я дізнався пізніше, у квітні, а тоді, у лютому, нагорі я вискочив першим і пішов до спуску й, мабуть, побіг би, але Дмитро схопив мене за рукав, тримав міцно обома руками й сказав: «Стій, ти ще найголовнішого не бачив…»