Минуло тридцять років, але вчитель зблід, щойно побачив жінку, яку я назвав своєю дружиною

— Я поверталася із занять через старий парк, — сказала вона. — Хотіла скоротити дорогу. Був пізній вечір, ліхтарі чи то не горіли, чи то світили так тьмяно, що з них не було пуття. Вітер ворушив листя, і весь парк здавався порожнім. А потім я почула голоси. Чоловічий і жіночий.

Вона говорила повільно, ніби кожне слово витягала з рани.

— Жінка благала. Не пам’ятаю слів, пам’ятаю лише тон. Такий, коли людина вже розуміє, що її не почують, але все одно благає. Чоловік відповідав зло. Я зупинилася. Думала: піти? Покликати когось? Потім пролунав короткий, задушений крик. І я ступила ближче.

Олеся обхопила себе руками.

— За деревами я побачила Кирила Середу. Його знали всі. Син впливової родини, улюбленець місцевих начальників, людина, якій багато сходило з рук ще хлопчиськом. Він тримав дівчину біля дерева. Я бачила його обличчя в місячному світлі. Не забуду ніколи. У ньому не було ні жалю, ні страху — одна лють. Я хотіла закричати, але голос зник. А під ногою в мене хруснула гілка.

Вона різко вдихнула.

— Він обернувся. Наші очі зустрілися. Однієї миті вистачило, щоб зрозуміти: він мене бачив. І якщо я лишуся, наступною буду я. Я побігла. Не розбирала дороги. Падала, підводилася, мчала дворами, провулками, доки не зрозуміла, що кроки позаду стихли.

На кухні стало холодно. Я сидів навпроти жінки, з якою прожив пів життя, і бачив перед собою налякану дівчинку, що біжить крізь темне місто.

— Я сховалася в якомусь прохідному дворі, — продовжила вона. — І там уперше подумала ясно. Він бачив моє обличчя. Він знає, хто я. У нього зв’язки, гроші, люди. Він знайде мене. Завтра, за тиждень, за місяць — але знайде. Я не могла йти додому. Не могла йти до слідства. Тоді я вірила, що його прізвище затулить будь-який рот.

Вона помовчала.

— І я повернулася до річки. До тієї дівчини.

У мене стиснулися пальці.

— Вона була мертва, Мироне. Її вже не можна було врятувати. А я ще могла врятуватися. Обличчя в неї було пошкоджене так, що впізнати її було важко. Я була в жаху, майже не розуміла, що роблю. Зняла з себе медальйон, браслет, материне кільце — все, за чим мене могли впізнати. Надягла на неї. Зробила так, щоб у ній побачили Олесю Кравець.

Вона не виправдовувалася. Не намагалася зробити свій учинок шляхетним чи розумним. У її голосі звучав той самий жах, який, певно, і рухав нею тоді. У юності людина ще вірить, що смерть можна обдурити швидким рішенням, що якщо зникнути достатньо переконливо, то минуле відстане. Вона не думала про протоколи, родичів, майбутні могили. Вона думала лише про очі Середи, які встигли побачити її в темряві.

— Господи, — вирвалося в мене.

— Так. Я пішла, лишивши її під своїм ім’ям. Тоді я не знала, хто вона. Дізналася значно пізніше. Мар’яна Бойко. Вона приїхала погостювати до родички й зникла тієї ж ночі. Її шукали, але не знайшли. Бо вона лежала в моїй могилі…