Поліна отямилася в лікарняній палаті раніше часу й випадково підслухала розмову, не призначену для неї…

Олеся прийшла до тями не відразу. Спершу їй здалося, що вона йде міською алеєю, залитою м’яким травневим світлом. Яблуні довкола стояли в такому густому цвіті, ніби за ніч накинули на себе легкі біло-рожеві покривала, і крізь цю піну майже не проглядала молода зелень. Повітря було тепле, трохи вологе, солодке аж до нудоти. Від цього запаху паморочилося в голові, і Олеся весь час опускала погляд під ноги, щоб не спіткнутися на нерівній доріжці.

— Лесю!

Голос ударив їй у груди раніше, ніж вона встигла збагнути, звідки він долинув. Вона зупинилася так різко, ніби хтось невидимий схопив її за плечі. Серце на мить обірвалося, а потім забилося часто, болісно, майже радісно.

Біля доріжки, коло старої лавки, стояв Данило.

Такий, яким вона пам’ятала його найкраще: молодий, світлоокий, з ледь насмішкуватою усмішкою, в якій завжди було більше ніжності, ніж веселощів. Олеся зробила до нього кілька квапливих кроків, видихнула його ім’я — тихо, майже беззвучно, — і раптом завмерла.

У свідомість, мов крижана голка, увійшла думка: Данила давно немає. Не поїхав, не зник, не образився, не забув. Його просто більше немає серед живих.

Вона згадала старе марновірство, колись почуте від літньої сусідки: уві сні не можна підходити до тих, хто пішов, не можна брати їх за руки, не можна йти за ними, як би вони не кликали. Але страх затримав її лише на мить. Роки туги виявилися сильнішими за будь-яку прикмету.

Олеся зірвалася з місця, майже підбігла до нього й міцно обійняла.

Він був теплий. Справжній. У нього билося серце. Вона чула той стукіт у себе під щокою й відмовлялася вірити, що все це може бути лише сном. Стільки років вона потай думала, що, може, сталася помилка. Що десь, у якійсь немислимій плутанині, Данило все-таки лишився живий. Адже люди інколи повертаються звідти, звідки їх не чекають. Адже дива трапляються, якщо чекати їх досить відчайдушно.

— Де ти був? — прошепотіла вона, вчепившись пальцями в тканину його куртки. — Даню, рідний, як же так? Чому ти зараз тут? Чому тільки тепер?

Він не відповів на її запитання. Лише провів долонею по її волоссю, як робив раніше, коли хотів заспокоїти.

— Краще ти розкажи, як живеш, — м’яко попросив він. — Що з тобою було? Чим дихаєш, Лесю?