Донька приїхала до матері після 10 років розлуки з валізами та дочкою: «Мам, свекруха та чоловік мене вигнали. Сказали, я бомжиха без колу та двору!» Мати зняла окуляри і серйозно подивилася: «Сідайте в машину, зараз вони дізнаються, з ким зв’язалися».

— Я зрозуміла.

— Думаю, нам варто поговорити як двом дорослим жінкам. Без адвокатів, без паперів. Ідеться про наших дітей і про онуку.

— Ми з вами незнайомі, — сказала Марта Андріївна. — Говорити нам немає про що.

— Але Злата спільна.

— У мене немає звички обговорювати дітей за їхніми спинами. Інтереси моєї доньки представляє адвокатка. Усі пропозиції — туди.

Голос Варвари став жорсткішим, хоча вона все ще трималася рівно.

— Ви розумієте, що якщо все це піде до кінця, постраждають усі? Ваша донька теж підписувала документи.

— Це погроза?

— Це реальність.

— Тоді у відповідь — реальність, — промовила Марта Андріївна. — Моя донька підписувала документи в межах своєї посади й без знання злочинної схеми. Це доводиться. Ваша обізнаність, наскільки я бачу, теж доводиться. Тільки інакше.

Пауза на лінії стала щільною.

— Більше на цей номер не телефонуйте.

Марта Андріївна завершила розмову.

Олеся стояла у дверях кухні. Вона чула майже все.

— Вона намагалася тебе залякати?

— Торгуватися, — поправила мати. — Для неї це звичніше. Але торг можливий, коли обидві сторони хочуть угоди.

— А ти не хочеш?

Марта Андріївна подивилася на доньку.

— Вона викинула тебе з дитиною на вулицю й розраховувала, що тобі нікуди йти. Вона намагалася тиснути на тебе через Злату. І якщо схема підтвердиться, вона роками забирала гроші з того, що мало йти на громадські об’єкти, школи, лікарні, людей. Ні, Олесю. Я не хочу домовлятися.

Вона взяла окуляри й пішла до кабінету.

Олеся залишилася біля вікна. Надворі йшов дрібний дощ — рівний, сірий, осінній. Кілька днів тому вона стояла на сходовому майданчику з двома валізами й не знала, чи відчинить мати двері. Тепер вона перебувала в домі, де люди діяли спокійно й точно, де ніхто не метушився, але кожен робив своє. І вона більше не була лише наляканою жінкою, яку вигнали. Вона збирала документи, вчилася відповідати, шукала роботу. Вона брала участь у власному житті.

Попереднє засідання у справі про поділ майна відбулося за два тижні. Олеся прийшла з Дариною Павлівною. Варвара Степанівна була з Мельником і ще одним адвокатом, молодим, бездоганно вдягненим, із важким портфелем. Марта Андріївна не пішла. Вранці вона пояснила це коротко:

— Це не моя справа. Моя присутність у залі створить непотрібний відтінок. Навіть якщо суд інший, люди все одно бачать у мені суддю.

— Я розумію.

— Твоє завдання — відповідати точно. Питають — відповідаєш. Не питають — мовчиш. Дивися на суддю або на свою адвокатку. Не на Варвару.

— Ти сама нервувала перед засіданнями? — спитала Олеся, надягаючи пальто.

— На початку — так. Потім зрозуміла: хвилювання не покращує аргументи. Воно тільки заважає їх вимовляти.

Засідання тривало понад дві години. Для Олесі ці дві години розтягнулися так, ніби час у залі суду рухався за особливими правилами. Вона чула шелест паперів, скрип ручки секретаря, спокійний голос судді, і кожне слово здавалося важливим, навіть якщо йшлося лише про порядок подання документів. Варвара Степанівна сиділа неподалік, і Олеся кілька разів майже фізично відчувала її погляд, але згадувала ранкову пораду матері й дивилася або на Дарину Павлівну, або перед собою. По суті спір ще не розглядали, обговорювали процесуальні питання, клопотання, документи. Але Олеся помітила, як Мельник змінився на обличчі, коли Дарина Павлівна позначила пункт шлюбного договору, який зачіпав трудові права. Варвара сиділа рівно, ніби її не стосувалося те, що відбувається. Роман не прийшов.

— Йому правильно порадили не з’являтися, — тихо сказала Дарина Павлівна, коли вони вийшли.

У машині Олеся подзвонила матері.

— Як минуло? — спитала Марта Андріївна.

— Дарина Павлівна каже, нормально.

— Значить, нормально. Приїжджай. Злата збудувала з хліба й сиру щось, що Тарас назвав архітектурним авангардом. Потрібне материнське втручання.

Олеся усміхнулася.

— Їду.

Увечері вона знову прийшла до матері в кабінет. Марта Андріївна підвела погляд від паперів.

— Мамо, я хочу сказати.

— Кажи.

— Я розумію, що «пробач» не лагодить десять років. Я не думаю, що можна попросити довіру назад і відразу її отримати. Я це розумію. Але я хочу вчитися. Не тільки фаху. Я дивлюся на тебе й бачу: ти вмієш триматися так, як я не вмію. Не тому, що в тебе посада чи знайомства. А тому, що ти думаєш інакше. Я хочу зрозуміти, як.

Марта Андріївна довго дивилася на доньку.

— Це не швидко.

— Я знаю…